Коли одна етнічна група потрапляє у чуже соціокультурне середовище, то у неї є два шляхи. Або вона повністю розчиняється у титульній нації, або переселенці починають змінювати оточення під себе. Так купка вікінгів захопила Неаполітанське королівство, сицилійські мафіозні клани і зараз домінують у кримінальному світі США, а кавказькі земляцтва остерігались зачіпати навіть найнахабніші «діди» радянської армії. А ось станиславівські вірмени примудрились пройти обома цими шляхами. Спробуємо дати відповідь на «вірменське питання».

Однією з найбільших і найкрасивіших споруд Станиславова австрійської доби є дирекція залізниць (тепер – головний корпус медичного університету), спроектована архітектором Баудішем. За свою більш ніж сторічну історію доля будинку щонайменше двічі висіла на волосинці.

Нещодавно на вулиці Страчених, поблизу синагоги, відкрили готель «Під темплем». Багатьом іванофранківцям ця назва не зовсім зрозуміла. Дослівно «Темпль» перекладається як «Храм». Раніше так називали головні реформістські синагоги. За свою більш ніж сторічну історію франківський темпль пережив періоди і розквіту, і занепаду, і відродження.

Колись на перехресті вулиць Галицької та Новгородської стояв старий, ще австрійський, триповерховий будинок. Майже 100 років йому нічого не бракувало, а десь у середині 1970‑х він раптом завалився.

У червні 1941 Станіслав з повітря прикривала батарея Муравйова. У перший день війни зенітники збили два німецьких бомбардувальники та взяли у полон п’ять пілотів, серед яких був один лейтенант люфтваффе. Полонених передали НКВС, які переправили їх в обласне управління, що по теперішній вулиці Сахарова. На допитах лейтенант поводив себе зухвало, казав що скоро німці будуть у Москві та радив просто його випустити. А потім чекістам стало не до нього.

Переглядаючи родинний архів, я знайшов декілька старих фото з видами Івано-Франківська. На них наше місто виглядало якимось незвичним і навіть трохи незнайомим. Крім того, як з’ясувалось пізніше, вони були зняті у доволі цікавий час.

Минулого тижня була розкрита ще одна сторінка історії Івано-Франківська. У готелі-музеї «Під Темплем» відбулася презентація книги Леона Штрайта «Станиславівські синагоги». Її автор був уродженцем нашого міста, працював юристом, писав вірші, публікував краєзнавчі розвідки у місцевій пресі та загинув у станіславському гетто у 1942 році.

Чомусь батьківщиною усілякої чортівщини (вибачте за риму), вважається Трансільванія. Там і граф Дракула мешкає, і менш відома інфернальна гидота. Але Станиславів нічим не поступається північно-західним задвіркам Румунії. Так, історик Венедикт Площанський дає яскраву картину, що творилося в місті у 1868 році.

Одним із перших спогадів мого дитинства були танки. Справжні Т-52, які їхали вулицею Куйбишева (тепер Бандери). На тротуарі стояли люди і кидали танкістам квіти, здається тюльпани. Як правило, букети не долітали і падали на чорну бруківку (тоді майже всі центральні вулиці були бруковані). Танкісти привітно махали руками, а грізні бойові машини неквапно пропливали повз глядачів. Здається, то був парад до дня Перемоги 1980 року. Тепер таких не проводять. А ось раніше…

На топографічних мапах Івано-Франківська, південніше вулиці Національної Гвардії, поз-начено великий стадіон, який за розмірами на карті мало чим поступається головній спортивній арені міста – стадіонові «Рух». Утім, той стадіон якийсь трохи дивний…

Один із перших багатоквартирних житлових будинків, які в народі охрестили «хрущовками», спорудили у 1960 році по вулиці Московській (тепер Бельведерська), 47. Будували його на замовлення обласного управління внутрішніх справ для працівників правоохоронних органів. І ось настав урочистий день. Після промови генерала щасливим міліціонерам видали ключі, й вони рушили по квартирах обмивати нове житло.

На початку 1930-х років до Станиславова прибув новий пробощ колегіального костелу о. Євгеній Базяк. Він почав наносити приватні візити парафіянам, аби поближче познайомитись із паствою.

У Станиславові початку ХІХ століття вночі було темно як… самі знаєте де. Місцева влада порахувала, що дешевше тримати одного нічного сторожа, ніж освітлювати ціле місто. І той сторож Войцех ходив після десятої та занудно кричав: «Гасіть світло! Гасіть світло!». В його обов’язки входила і профілактика пожеж. Тому пізніше він навіть співав пісеньку про те, що свічка, яку залишили без догляду, може стати причиною загоряння.

Червона Армія штурмувала Станіслав двічі. Перша, березнева, спроба закінчилася невдачею: втратили 20 танків, десятки солдат і відступили. Але 27 липня 1944 року німців таки вибили. Тоді місто обійшлося червоноармійцям у 167 життів.

Станиславів є досить старим містом і тому, як кожне порядне старе місто, мусить мати свої легенди. І він їх має! Просто тривалий час дослідників більше цікавила міфологічна спадщина Праги, Кракова, Львова чи Кам’янця-Подільського. Але й Станиславову є що розповісти як постійним мешканцям, так і туристам.