Вулиці небитих ліхтарів

У Станиславові початку ХІХ століття вночі було темно як… самі знаєте де. Місцева влада порахувала, що дешевше тримати одного нічного сторожа, ніж освітлювати ціле місто. І той сторож Войцех ходив після десятої та занудно кричав: «Гасіть світло! Гасіть світло!». В його обов’язки входила і профілактика пожеж. Тому пізніше він навіть співав пісеньку про те, що свічка, яку залишили без догляду, може стати причиною загоряння.

З маслом і гасом

Можливо Станиславів і далі потопав би у темряві, але у 1821 році зі Львова прислали нового старосту – Францішка Краттера. Наведення порядку він почав з освітлення. Скоро місто прикрасилося ліхтарями, які запалювали ввечері та гасили пізно вночі.

Перші ліхтарі були масляними – триметрові дерев’яні слупи зі скляними ковпаками нагорі. Всередині поміщали бляшанку з олією, з якої стирчав гніт. Спочатку використовували найдешевше конопляне масло. Воно хоч і було доступним, але мало недоліки. По-перше, світло було неяскравим, а скло швидко закопчувалося. По-друге, перехожі мали постійний ризик того, що їм на голову капне смердючим маслом, і зачіска виявиться безнадійно спаскудженою.

У середині ХІХ століття масло замінили гасом. Він горів світлим полум’ям, майже не чадив і був дешевшим за олію. Але гасова монополія тривала недовго.

Тріумф газу

Наприкінці ХVIII століття Вальтер Скотт іронізував, що якійсь божевільний зібрався освітлювати Лондон димом. Цим божевільним виявився видатний англійський винахідник Вільям Мердок, який запровадив газове освітлення.

Газ виготовляли на заводах шляхом спалювання вугілля. Його збирали у спеціальні ємкості – газгольдери, а потім по трубах підводили до ліхтарів. Газові заводи розташовували у найнижчих районах міста. Адже газ легший за повітря – вгору він піднімався самостійно.

До Станиславова прогрес дійшов лише у 1873 році, коли збудували міський газозавод. Він стояв на місці сучасного маркету «Оазис», що по вулиці Дністровський. Але процес переходу на нове освітлення відбувався повільно. Так, у 1896 році газові ліхтарі постали на нинішніх вулицях Франка, Січових Стрільців і Незалежності. Решту вулиць, незважаючи на 23 роки існування газозаводу, досі освітлювали гасом.

У 1901 році газові вогні спалах-нули у новозаснованому парку імені цісаревни Єлизавети. Ліхтарі встановили вздовж головної алеї та біля літнього ресторану.

Через рік у місті залишилися лише чотири вулиці із гасовими ліхтарями. За словами краєзнавця Михайла Головатого, це сучасні – Тичини, Озаркевича, Гарбарська, Лермонтова. Того ж 1902 року став до ладу новий газозавод (на нинішній вулиці Ленкав-ського), він щодоби продукував 2 тис. м3 скрапленого газу, якого вистачало для освітлення міста. Станиславів повністю перейшов на газове освітлення у 1903 році, випередивши Краків і Львів.

Той газ дещо відрізнявся від сучасного. Насамперед в ньому був відсутній одорант – речовина, яку додають для надання специфічного запаху. Газ початку ХХ століття майже нічим не пахнув і, можливо, через це вважався цілющим. Лікарі навіть прописували пацієнтам «прогулянки на чистому повітрі, поруч із новим газозаводом».

Проте існував і зворотний бік медалі. Через відсутність запаху важко було вчасно виявити витік газу. Так, 23 вересня 1907 року стався вибух у підвалі польського Соколу, що на площі Міцкевича (тепер обласна дитяча бібліотека). Тоді вибило шибки у сусідніх будинках та поранило двох перехожих.

Перша світова війна завдала значної шкоди системи міського освітлення. Численні артобстріли пошкодили і ліхтарі, і газопроводи. Коли у 1920 році підраховували збитки, то виявилося, що на все місто є лише 61 справний ліхтар. Поляки тоді замінили близько 4 тис. метрів вуличних трубопровідних мереж, збільшили діаметр труб, що дало можливість поставляти газ у віддалені райони міста. Активно ремонтували та встановлювали нові ліхтарі, і вже у 1927 році їхня кількість сягнула 700.

Натомість, на горизонті все яскравіше загорялись електричні вогні…

Ліхтарники

Ліхтарі обслуговували люди. На львівській акварелі 1844 року можна побачити двох молодиків із драбинами. Це вони і є – ліхтарники.

Кожен ліхтарник мав таскати із собою драбину, довгу палицю, малий ручний ліхтар, щипці, глечик, щітку, губку та мірку для рівня масла. До їхніх обов’язків входило запалювання та гасіння ліхтарів, наповнення бляшанки маслом (гасом) і поточний ремонт. Роботу вони починали близько десятої вечора, а завершували о четвертій ранку. І це в будь-яку погоду.

Зазвичай на кожного майстра припадало в середньому по 200 ліхтарів, які стояли на відстані від 20 до 100 м. У багатьох містах ліхтарники були приписані до пожежної охорони та отримували доволі скромну зарплатню. Робота була важка і невдячна. Ще й у суспільстві склався стереотип, що ліхтарники крадуть конопляне масло собі для каші. Лише із появою гасу з них зняли це обвинувачення.

Із впровадженням газового освітлення ліхтарники зітхнули з полегшенням. Тепер не треба було постійно підливати масло та підтягувати гніт. Достатньо було лише відкрутити вентиль та чиркнути сірником.

Масово ліхтарники зникають зі станиславівських вулиць у 1930‑х роках, коли з’явилось електричне освітлення.

За довгі роки свого існування ліхтарники стали героями численних літературних творів. Їм споруджені пам’ятники у Німеччині, Польщі, Росії та Грузії. Останнім часом мода на них повертається. Наприклад сьогодні, в історичній частині Вроцлава, можна побачити дідуся із довгою палкою, який запалює старовинні газові ліхтарі.

До теми

У Європі довший час про вулич-не освітлення могли лише мріяти. Ті перехожі, які затримались у справах чи засиділись у гостях, добиралися до дому, освітлюючи собі шлях смолоскипом. Смолоскип коштував грошей, тому на вулицях середньовічних міст після заходу сонця важко було когось зустріти.

Першу спробу якось розсіяти темряву зробили у Парижі на почат-ку ХVI століття. Тоді король наказав парижанам тримати світильники у вікон, які виходять на вулицю. Якщо згадати, що більшість перших поверхів становила крамниці, то можна здогадатись, що цей захід не дав належного ефекту.

Батьківщиною системного вуличного освітлення вважаються Нідерланди. У 1668 році начальник амстердамської пожежної команди Ян ван дер Хейден запропонував встановити 2,5 тисячі вуличних ліхтарів, «аби по ночах містяни не падали у канали, для боротьби зі злочинністю та допомоги при гасінні пожеж».

Пан Хейден справедливо порахував, що по освітлених вулицях пожежна команда значно швид-ше добереться до місця пожежі, і виявився правий на 100 %.

Задумка голландців настільки сподобалась їхнім сусідам, що незабаром вуличні світильники заполонили всі європейські міста.

У статті використані поштівки з колекції Зеновія Жеребецького