Парадне місто

Одним із перших спогадів мого дитинства були танки. Справжні Т-52, які їхали вулицею Куйбишева (тепер Бандери). На тротуарі стояли люди і кидали танкістам квіти, здається тюльпани. Як правило, букети не долітали і падали на чорну бруківку (тоді майже всі центральні вулиці були бруковані). Танкісти привітно махали руками, а грізні бойові машини неквапно пропливали повз глядачів. Здається, то був парад до дня Перемоги 1980 року. Тепер таких не проводять. А ось раніше…

Хай живе цісар!

Зазвичай паради проводили не просто так, а по великих державних святах. У Австро-Угорській імперії червоною датою вважався день народження цісаря Франца Йосипа – 18 серпня. Безумовно, у Станиславові проводились якісь урочистості, але, на жаль, фотографічного матеріалу не збереглось. Проте маємо чудову австрійську поштівку, на який зафіксований хоча й невеликий, але цікавий парад.

Урочиста хода австрійських часів. Ідуть «соколята»

Це – урочиста хода, влаш-тована польським спортивним товариством «Сокіл». Попереду їдуть вершники, за ними члени товариства у «фірмових» одно-строях, далі ще якісь учасники із прапорами і, напевно, оркестр. Місце дії – вулиця Карпінського, нині – початок Галицької.

Зимова дефіляда

У часи Першої світової війни містом регулярно рухалися колони військ. А справжній військовий парад відбувся лише за Західно-Української Народної республіки. Його провели 3 січня 1919 року з нагоди злуки між ЗУНР і УНР. Дійство відбувалося перед готелем «Австрія» (нині «Дністер»). На балконі стояли президент республіки Євген Петрушевич і військовий міністр Дмитро Вітовський, які вітали війська. Газета «Нове життя» зберегла детальний опис тієї знаменної події столичного міста.

«Серед піднесеного, торжественного настрою почалася дефіляда українських військ при звуках військової музики. Публика витала кожний надходячий відділ ентузіастичними оплесками та окликами «Славно! Слава!». Перед очима пересунулися добре вимуштровані поважні пробоєві чети в сталевих шоломах, перейшли сотні піхоти та переїхала артилерія. Одушевленню публики на вид величезного походу війська не було кінця. З Липової вулиці рушив похід при звуках музики і при світі смолоскипів і лампіонів головними вулицями Станиславова». (Орфографія цитати збережена, – Авт.).

За Польщі

У Другий Речі Посполитій було два головних державних свята – День Конституції (3 травня) та День Незалежності (11 листопада). Як правило вони супроводжувались військовими парадами, де можна було побачити всі частини Станиславівського гарнізону – а їх було чимало.

Світлин з польськими парадами – більш ніж достатньо. Їх навіть можна ідентифікувати. Якщо жовніри у шинелях – це свято Нєподлєглості. А якщо без верхнього одягу – весна, 3 травня, свято Конституції. Хоча бували й «корпоративчики». Так, у Станиславові із помпою відмічали Свято колеярів (залізничників), а в березні 1933 на іменини Пілсудського влаштували справжнє костюмоване шоу.

Дистрикт Галичина

За німців тут жилося не так вже й погано, якщо порівнювати зі Східною Україною. Тому до німців галичани ставилися достатньо прихильно, а ті дозволяли влаштовувати паради. За роки окупації їх було щонайменше три.

Перший – 22 жовтня 1941 року, коли до міста завітав генерал-губернатор Польщі Ганс Франк. Його, до речі, потім повісили у Нюрнберзі.

Генерал-губернатор Ганс Франк приймає парад

А 7 вересня 1942 року відбулося свято обжинків (збору врожаю). Тоді перед трибуною «йшли юнаки у зразковому порядку в гарних барвистих одягах. Ішли дівчата і жінки, одні несли серпи на раменах, а інші – сапи; мужчини з косами, граблями, рискалями, а далі вози, гарно запряжені коні, вози навантажені сіном, снопами жита, пшениці, а за ними коні тягнули плуги, сівалки й інші господарські машини». Так писали тоді газети…

Третій – 11 липня 1943 року. Тоді під час свята дивізії «Галичина» марширували добровольці дивізії, юнаки з Баудністу (підлітковий стройбат), поліційний оркестр, дівчата у вишиванках і навіть хлопці на конях у чорних шапках, яких журналісти називали «бандерією». Замикали ходу вже традиційні вози із плугами та житом.

Слід додати, що всі паради проходили тодішньою головною вулицею міста – Губернаторською (тепер Грюнвальдська).

З вождем на капоті

Іванофранківці старшого покоління ще добре пам’ятають усі визначні радянські свята. Свят у СРСР вистачало, проте паради припадали лише на найповажніші з них. Перш за все це – 7 листопада, річниця жовтневої революції. Це зараз хтось може не зрозуміти, чому її відмічали в листопаді. Тоді все всім було ясно.

Друге свято – 1 травня, День міжнародної солідарності трудящих, яке для когось актуально і нині.

І нарешті День Перемоги, яке веде свій початок від 9 травня 1945 року. Саме тоді на вулицях Івано-Франківська можна було побачити багато військових і техніки. Хоча її вистачало й на інші свята. Кожне підприємство міста формувало свою колону, попереду якої їхала машина із фірмовим логотипом, профілем невмирущого Ілліча та інших радянських класиків. І, звісно, безліч червоних прапорів, транспарантів, повітряних кульок і портретів вождів.

На радянських демонстраціях кожне підприємство формувало свою колону

Головна трибуна із партійним бомондом стояла на площі перед готелем «Україна» (нині – «Надія»), і колони, крокуючи повз неї у напрямку кінотеатру «Космос», голосно скандували «Ура!».

Останні зітхання

За 19 років незалежності Франківськ бачив багато урочистих маніфестацій, всіляких дефіляд і проходів. Утім, парадами їх назвати важко.

Перший і останній військовий парад у Івано-Франківську відбувся 24 серпня 2001 року на честь 10 річниці незалежності України. Тоді, перед тим самим готелем «Україна», але вже по вулиці Незалежності, проїхала бойова техніка Збройних сил України. Бронетранспортери БТР-70, оперативно-тактичні ракетні комплекси «Точка», спецтехніка зв’язку – ці та інші види озброєння більшість франківців побачили вперше.

Сьогодні цього вже немає. Частини розформовані, а техніка частково списана, частково продана, а частково догниває на базах зберігання…

У статті використані поштівки з колекції Олега Гречаника та фото Бориса Любомудрова