Ще давні греки казали, що двічі в одну ріку не ввійдеш. Іншими словами – що було, то сплило, назад не повернеться. Але минуле таки нагадує про себе. Наприклад, старими написами, що проступають з-під штукатурки. У Франківську є декілька місць, де можна прочитати «привіти» з минулого.
Сьогодні, якщо люди хочуть висловити свій протест владі, вони виходять на майдани та мітингують. У ХІХ столітті це було вкрай небезпечно, оскільки урядовці могли просто віддати наказ розстріляти маніфестацію. Тому, щоб виказати своє невдоволення, посполиті придумали інші шляхи.
Зазвичай вулиці називають на честь видатних історичних діячів або знаменних подій. Але інколи назви бувають, м’яко кажучи, незрозумілі. Це в першу чергу стосується івано-франківської вулиці Голубої. Вона існує від початку ХХ століття та лежить у межах сучасних Сагайдачного та Квітки-Основ’яненка. На старих мапах ця вулиця позначена як Големб’я, що польською означає – Голубина. Після війни її назвали Голубою. Чому так сталося – загадка. Скоріш за все, хтось із міськвиконкому не мав під рукою польсько-українського словника.
Коли до Станиславова прийшли так звані «перші совіти», вони розгорнули бурхливу діяльність. Своїми головними досягненнями нова влада вважала безкоштовні освіту та медицину (тоді вони справді були безкоштовними) й восьмигодинний робочий день. Якщо перші два нововведення мешканці міста схвалювали, то від останнього були явно не в захваті. Чому?
Час від часу в центрі Івано-Франківська провалюється асфальт, оголюючи перед перехожими цегляну кладку арочних склепінь. Це породжує різноманітні чутки про існування під містом розгалуженої мережі підземних ходів. Спробуємо пролити трохи світла на «чорні діри» Станиславова.
У XVIII столітті у Станиславові мешкала одна подружня пара – благородний Ян Хризостом Вітковський та його вірна дружина пані Анна. Ця родина вважалась достатньо заможною, порядною і поважною. Лише дітей в них не було. Вже й лікарів дорогих наймали, до усіляких бабок-ворожок ходили, та все марно. І тоді Ян Хризостом вирішив звернутись до вищих сил.
Одна із центральних вулиць Франківська називається «Сестер Василіянок». Цим вона завдячує греко-католицькому монастиреві, який має досить цікаву історію.
Перед Другою світовою війною у Станиславові мешкав лікар Тадеуш Ольшанський. Він мав цікаву біографію, тричі воював та був офіцером резерву. За тодішніми законами колишні військові мали право зберігати вдома особисту зброю. Пан Тадеуш теж тримав у зачиненій шухляді свого письмового стола маузер і кольт. У ті часи лікарі відносились до заможних верств населення, і тому наш герой міг собі дозволити проживати у центрі. Він винаймав квартиру у новозбудованій кам’яниці по вулиці Камінського, 12а (тепер Франка, 12).
«Репортер» продовжує традицію новорічних подарунків усім шанувальникам історії Франківська. Цього разу – перша панорама Станиславова 1904 року. Вона складається з трьох світлин, які надав у наше розпорядження відомий колекціонер Олег Гречаник.
Цю дивну історію мені розказав один місцевий таксист. Пару років тому до Франківська привезли групу пакистанських нелегалів. Насправді їм обіцяли, що поїдуть вони до Парижа, але «провідники» вирішили трохи зекономити на якості виконання.
У Франківську є об’єкти, повз які ми ходимо тисячі разів, майже не звертаючи на них увагу. Наприклад, пам’ятник Адаму Міцкевичу. Мало того, більшість взагалі смутно уявляє, як він виглядає. Звісно, читач може не погодитись: «Що там уявляти? Стоїть собі бронзовий дядька у плащі та тримає в руках книгу!». Добре, а скажіть, будь ласка, чи розстібнутий той плащ, і в якій саме руці в нього книга? Тут уже складніше.
Жив собі австрійський імператор на ім’я Франц і порядковим номером один. Коли він помер, вдячні станиславівці встановили йому пам’ятник. Стояв він на сучасному майдані Шептицького, який тоді мав назву цісаря Франца. Навпроти пам’ятника знаходилась державна гімназія. Як з’ясувалось пізніше – не всі гімназисти любили цісаря.
My home is my castle – мій дім моя фортеця, кажуть англійці. Майже дев’яносто років тому цю фразу з усією серйозністю міг повторювати такий собі пан Мигонь, який жив у Станиславові. І не лише повторювати. Він міг цю фортецю показати…
У 1988 році для Івано-Франківського обласного комітету компартії збудували нове приміщення (сучасна Біла хата). Оскільки це був адміністративний будинок, то фронтон прикрасили гербом СРСР. Але то було не на довго. Через пару років «совітський» герб зняли. Одразу ж постало питання – чим його замінити. Тризуб тоді ще не був затверджений, через що пропонувалися різні варіанти.