В Англії повно замків. Багато з них мають власних привидів, які, до речі, дуже популярні серед туристів. Івано-Франківськ теж має свого привида. Він вигідно відрізняється від англійських братів тим, що не просто бігає вночі, виє чи грюкає кайданами – він вміє музикувати. Це – привид ратуші.
Історик Алоїз Шарловський із сумом писав, що у 1886 році більше половини мешканців Станиславова (10 591 з 18 626) не вміли писати і читати. А так звана місцева інтелігенція, у своїй більшості, дуже мало читала серйозну літературу, а ще менше купувала. Не в останню чергу це пояснювалось тим, що оту саму «серйозну літературу», не так то просто було купити. Чому? Та тому, що тоді в місті існувала лише одна книгарня.
Ви колись були на вулиці Героїв УПА (колиш-ній Молодогвардійській)? Стара її частина забудована переважно сільськими будинками. Але серед отих хаток стоїть справжній двоповерховий палац із портиком і колонами. Будинок зведений у стилі, який історики архітектури називають «сталінський ампір», що панував у п’ятдесятих роках минулого століття. Хто й навіщо звів таку споруду на околиці Станиславова?
Сьогодні в Івано-Франківську є шість пам’яток національного значення. Одна з них – кафедральний собор Святого Воскресіння, в народі – катедра. Що пам’ятає храм?
Прізвище комісара ковпаківського загону вже давно обросло легендами. За однією з них Руднєва підступно вбила спеціально навчена радистка з Москви. Причиною нібито стала симпатія генерала до вояків ОУН-УПА, з якими той вів переговори.
Для іванофранківців давно стало звичним явищем, коли, наприклад, в одному приміщенні сьогодні відкривається аптека, завтра там уже ігрові автомати, а післязавтра продають секонд-хенд. Колись то було інакше. Якщо у Станиславові відкривалося щось серйозне, то потім працювало довго, переходячи від батька до сина. Нині більшість міських закладів та установ мають у кращому випадку кілька десятиліть своєї історії. Втім, є й такі, що більше ста років не змінюють свого прямого призначення і приміщення. Сьогодні – про «довгожителів».
Коли роздивляєшся старі радянські поштівки, погляд зупиняється на пальмах. Так, так, справжніх пальмах, які росли у сквері Міцкевича. Одразу виникає запитання – невже у шістдесятих роках минулого століття клімат у місті був значно м’якше, ніж зараз. Будь-який метеоролог скаже – нічого подібного! Зими тоді були набагато суворішими. Тоді звідки ж узялися пальми?
Щоденно на наш залізничний вокзал прибувають десятки, якщо не сотні товарних вагонів. Вони містять у собі різноманітні вантажі різної вартості. Але одного разу до Станиславова прибув «вантаж», який коштував життя тисячам мешканцям міста. Восени 1918 року сюди приїхав потяг із солдатами, які поверталися з фронту додому (тоді як раз закінчилася Перша світова війна). Коли залізничники відчинили вагони, то побачили безліч мертвих тіл, що лежали вперемішку із ще живими вояками.
Сотню років тому в єврейському кагалі (релігійній раді) Станиславова владу міцно тримали два клани — Горовіци і Гальперни. Із 18 членів ради дев’ять були представниками цих двох родин. Але не всі євреї були задоволені таким станом речей. Представники інтелігенції та бізнесу прагнули перебрати владу в свої руки. Зрозуміло, що ортодокси чинили їм запеклий опір, не гребуючи нічим.
Бувають археологи білі, тобто – офіційні. Це професори, доценти та студенти, які шукають, риють, викопують раритети, аби просувати науку та нарощувати свій авторитет в академічних колах. Бувають археологи чорні. Переважно це колишні студенти, які не стали доцентами і професорами. Вони риють, аби вигідно загнати те, що викопали. А в Івано-Франківську були сині археологи. Ці взагалі працювали за ідею.
У Самуїла Маршака є типово радянський вірш, який називається «Балада про пам’ятник». Там розповідається, як у маленьке кавказьке містечко прийшли німці та наказали відправити на переплавку місцевий пам’ятник Леніну. До речі, бронзовий. Але відважні партизани відбили той коштовний лом і поставили його на місце…
Хтось на це ображається, хтось уже звик, а дехто просто не розуміє значення цього слова. Наприклад, російські туристи часто відповідають: «Простите, но я не москвич». Мова – про доволі популярне на Західній Україні слово «москаль». За тлумачним словником воно означає або російського солдата (застарілий варіант), або будь-якого росіянина (москвина, московця). А прикарпатський люд таким чином уже давно називає усіх російськомовних – як в образливій, так і в жартівливій формі.
Чи можеш ти, шановний читачу, передати радість відчуттів від зустрічі з давнім другом, який довго хворів, а тут раптом виявилося, що він перебуває в доброму здоров’ї? Такі відчуття охоплюють при погляді на годинник на івано-франківському поштамті, коли він показує точний час. Від кінця 1980‑х він не йшов, залишався німою прикрасою, і старші містяни скрушно поглядали на нього.
На Івано-Франківськ з неба переважно падає дощ, сніг, іноді град. Але одного разу місто закидало грошовими купюрами. Діло було так. Наприкінці 1950‑х років на станіславському спирто-горілчаному комбінаті стався вибух. Невеличкий такий, від якого ніхто не постраждав. Але через нього із заводського димаря вилетіла ціла купа грошей…