Братське кладовище

Червона Армія штурмувала Станіслав двічі. Перша, березнева, спроба закінчилася невдачею: втратили 20 танків, десятки солдат і відступили. Але 27 липня 1944 року німців таки вибили. Тоді місто обійшлося червоноармійцям у 167 життів.

Під час боїв, звісно, про меморіальні комплекси не думали – убитих ховали на околицях, перехрестях вулиць, у парках і скверах. Найшанованіших – у центрі міста. Наприклад, капітана Дадугіна поховали біля тодішньої обласної бібліотеки – там зараз стоїть пам’ятник В’ячеславу Чорноволу. А майора Лоскутова та полковника Розумовського – прямо на Вічевому майдані, десь там зараз ставлять міську ялинку.

Фронт покотився далі, а поранені червоноармійці продовжували вмирати у шпиталях. Їх ховали на старих станіславських кладовищах. Було й декілька «почесних гостей». Так, у грудні 1944‑го тут із воїнськими почестями поховали Героя Радянського Союзу полковника Гаркушу, який брав участь у боях за Станіслав, а загинув в Угорщині. Під час штурму Берліна отримав смертельне поранення командир 147 Станіславської дивізії полковник Іван Герасімов. Він перед смертю просив поховати його у Станіславі, що і зробили.

Під захистом гармат

Міську владу дещо непокоїв той факт, що військові поховання розкидані містом. Тому вирішили створити меморіальне кладовище і звезти туди всі рештки. Тож 19 вересня 1945 року у «Прикар­патській правді» з’являється оголошення, що незабаром відкриється виставка-конкурс проектів монумента загиблим при визволенні Станіслава. Вона відкрилась у жовтні, у приміщенні міської ради. В конкурсі взяли участь п’ять проектів – три зі Станіслава, один із Чернівців, один київський. Після цього про пам’ятник ніби забули.

Лише 19 червня 1946 року в обласній газеті з’явився відкритий лист секретарів парторганізацій міськвиконкому, облради, облбанку та ліспромтресту, в якому вони закликали спорудити меморіальне кладовище. До 27 липня керівники обіцяли, що кожен із їхніх робітників відпрацює по 25 годин на будові, де підвезе та уложить 2 тис. цеглин та 5 м3 буту.

Місцем для спорудження пам’ятника обрали так звану «повиставову площу», на розі вулиць Леніна (тепер Лепкого) і Рєпіна. У 1875 році там була сільськогосподарська виставка, потім площу облюбували манд­рівні театри і цирки-шапіто, а в 1946 році вона являла собою щось середнє між закинутим садом і пустирем.

Першими на заклик відгукнулись працівники МВС. На субот­ник 27 липня одразу вийшли 400 міліціонерів, які поклали початок будові. Їхню справу продовжили 200 залізничників. Особливо відзначився робітник Сенько. «Прикарпатська правда» із захватом повідомляє, що «за 2,5 години він переніс на відстань 80 метрів понад тонну води».

Роботи велися просто шаленими темпами, від сьомої ранку до пізнього вечора. Щодня на будові працювали 100‑200 осіб. Особливо активними були медики. Вони контролювали ексгумацію тіл у центрі міста та їх перепоховання. Одночасно було організовано перевезення частини загиблих червоноармійців з центрального міського кладовища та цвинтаря на Київський. Роботи планували закінчити до 17 вересня – річниці приєднання Західної України до СРСР. Утім, не встигли.

Місцева преса особливо відзначала працю робітників м’ясокомбінату, облздороввідділу, військкомату і облзаготзерна. Натомість керівники маслопрому, шкірзаводу та облхарчпрому багато обіцяли, але зробили мало. А найбільшим саботажником виявився директор облголовцементу, з вини якого на цілих п’ять днів були зірвані штукатурні роботи.

Відкриття приурочили до іншої дати – річниці Жовтневої революції. 23 жовтня 1946 року на площі зібрався багатотисяч­ний мітинг. Після урочистих промов партійного бомонду під звуки артилерійського салюту до монумента поклали більше 500 вінків.

Вхід до меморіального комплексу охороняли дві гармати. Далі, в центрі, стояв пам’ятник-обеліск, в середині якого горів вічний вогонь. Ліворуч і праворуч від нього розмістили, відповідно, пам’ятники Героям Радянського Союзу старшому сержанту Сєрікову та полковнику Гаркуші. За ними розміщувалися братські могили солдат і офіцерів, прикрашені 16 мармуровими дошками. Уздовж огорожі стояли 15 кам’яних ваз, які символізували республіки СРСР. Пізніше перед обеліском з вічним вогнем встановили скульптуру солдата з карабіном і прапором.

Цікаво, що ніде немає згадки про творця меморіалу. За словами колишнього директора краєзнавчого музею Олександри Синиці, ним був Й. Николишин – автор скульптур Леніна, Франка і Шевченка.

… Стоїть любов народу

Напередодні 50-ї річниці Революції влада Івано-Франківська вирішила провести грандіозну реконструкцію монумента. Відповідальну справу доручили скульпторам А. В. Лендєлу, А. Ю. Мацієвському та архітектору Я. М. Процаку.

Після урочистого відкриття 3 листопада 1967 року відвідувачі побачили зовсім інше кладовище. У центрі височіла десятиметрова скульптурна група «Скорботна мати із дітьми», білого кольору, виготовлена із суміші мармурової крихти з бетоном. Цікаво, що скульптуру виготовили у колишньому вірменському костелі, тоді там розміщувалися художні майстерні.

За фігурою матері поставили 25‑метрову бетонну стіну, на якій було вибито барельєф із зображенням солдат, що йдуть в атаку. Зверху її увінчував напис «Слава героїв житиме вічно», а ліворуч, металевими буквами, було виписано вірш:

«Героїв славимо своїх
Полеглих за свободу —
В почесній варті біля них
Стоїть любов народу».

Тоді ж, значно спростили монументи Гаркуші і Сєрікову, а стелу з вічним вогнем взагалі знесли. Тепер він виривався з латунної зірки, що просто лежала на землі.

Червоний мармур

Третю, останню реконструк­цію меморіала зробили у 1985 році – з нагоди 40‑річчя перемоги. Проект розробив архітектор Григорій Будзик. Тепер скульптура матері була оббита залізом і через те «почорніла». За нею спорудили довгу стіну, на який бронзовими буквами увіковічнили вираз Сталіна «Вічна слава героям, полеглим за свободу і незалежність нашої батьківщини». І стіна, і сходи до неї, і самі братські могили були викладені червоними мармуровими плитами.

Загальна кількість похованих на цвинтарі – 408. Під час урочистостей на п’яти флагштоках ліворуч підіймали прапори СРСР, а праворуч – УРСР. А позаду монумента, як тоді, так і зараз, 9 травня вишикується салютна група автоматників, які за командою стріляють вгору холостими.

Як не дивно, але попередня стела із барельєфом збереглася. Її перевезли і встановили на території військової частини, що по вулиці Національної гвар­дії. Її можна побачити і зараз, у подвір’ї, лівіше музею «Героїв Дніпра». Невідомо, скільки вона ще там простоїть, адже територія вже давно продана забудовникам.
За останні роки братське кладовище мало змінилося. Попереду скорботної жінки з’явився бетонний хрест, мідні літери кудись поділися, сталінський вираз нині просто написаний на мармурі. Довший час були перебої з газом, але тепер вічний вогонь знову горить не лише на свята.

Нещодавно одну плиту зі стели чи хтось украв, чи вона відвалилася сама. Тепер ця пляма виразно кидається в очі. Може до чергового 9 травня відремонтують?