Ідеальна війна уявляється блискавичною і переможною. Для книжників вона виглядає як молодий дракон, що гордо злітає в небо. Але ідеальних війн було мало. Майже не було…

Сказати, що в людей похмурі передчуття, це все одно що нічого не сказати. Не просто похмурі, а темні до чорноти. Більшість відчуває, що насувається розплата за чуже осатаніння. А також за власне потурання тому осатанінню. Що, погодимося, є не менш повчальним

Людство ділиться на дві великі частини: на тих, хто на зламі сонячного циклу прикрашає дерева, і на тих, хто не прикрашає. Я належу до перших.

Минуле завжди здається більшим та могутнішим за теперішній час. В минулому захована незліченна кількість колишніх теперішніх часів. Тому є спокуса жити минулим…

Є така хитра наука — керування хаосом. Придумали її років 30 тому зашифровані іноземні хлопці. Подейкують, що вони ходили на семінари Джеймса Глейка і Курта Вісенфелда та курили бамбук з танзанійськими травами.

На Галичині «повага» є одним з тих майже магічних понять, навколо яких обертається суспільна свідомість. Є підозра, що цьому маркерові авторитетності у нас надається особливе значення

В кінці кожного року, після Гелоуїну, настають сумні сірі дні. Досвідчені люди кажуть, що в ці дні не варто мандрувати та перебувати на самоті. Кажуть, що зло просинається і перебуває в силі аж до зимового сонцестояння.

Чорний колір в роботах Сулажа, так само, як і в «Чорному квадраті» нашого великого співвітчизника, аж ніяк не здавався ані знаком, ані родичем порожнечі. В тій чорноті вирувало приховане, але могутнє чорне життя. Щось гнітюче, грозове та обіцяюче, щось брудне і загрозливе

Що очікувати від церемонії нагородження лауреатів літературної премії в Івано-Франківську? Зазвичай, нічого цікавого…

Боротьба нового зі старим відбувається завжди і всюди. Але є випадки, коли нове приходить не на цвинтар старих звичок і уявлень, а в ті місця, де старе почувається добре і комфортно. Де воно не збирається здавати своїх позицій і дивиться на все нове, як на мале пиво.

Наше суспільство вражене системною всеохоплюючою брехнею. Себто, брешуть усюди, по всьому світу, але при тому мають певні кордони, встановлені або історичною традицією, або релігією, або інстинктом самозбереження керівної еліти.

Люди, які розбираються у сучасній фізиці, кажуть, що світ складений із вібрацій. Щонайменші з цеглинок речовини вже не так частки, як вібрація. Уявити це важко, легше повірити. Тим більше, що містики з цим погоджуються, додаючи від себе про погані й добрі вібрації. Тобто, кажуть вони, щось вібрує нам на користь, а щось навпаки.

Колись Борхес припустив, що лише чотири історії ми приречені вічно переповідати. Історію фортеці, яку штурмують і захищають герої, історію повернення на батьківщину, історію пошуку та історію самогубства бога. Є також припущення, що ми живемо у цих чотирьох історіях та ніколи не зможемо залишити їхнього лабіринту.

Той, що сидить поряд, каже: дивуюся галичанам. Жаліється, що в компанії місцевих почуває себе так, наче потрапив до гурту заколотників. При чужих, каже він, ті постійно перемигуються, недоговорюють фрази, сміються чомусь суто своєму, незрозумілому.

Біда страшенна з тими звертаннями. Колись, у дев’яності, за доби раннього феодалізму, можна було гукнути: «Гей, чоловіче!» й нічого. Оберталися. А тепер за таке словосполучення можна й по морді отримати. З іншого боку, «Агов, друже!» нічим не краще