Що очікувати від церемонії нагородження лауреатів літературної премії в Івано-Франківську?
Зазвичай, нічого цікавого. Спочатку у великому приміщенні неквапом збираються потерті життям люди, яких ще за радянських часів призначили українськими письменниками. Вони недовірливо оглядають одне одного і пошепки питають організаторів, чи буде фуршет. Потім пафосна ведуча у довгій сукні, вишиванці і коралях голосно проголошує банальності про духовність та невмирущу талановитість народу. Відтак переможцям всовують в руки розмальовані папірці і дистрофічні конверти, всі присутні аплодують, пожвавлюються і йдуть фуршетитися.
Приблизно такого я й очікував, пробираючись крізь кучугури та згадуючи недобрим словом комунальні служби, на церемонію нагородження новою місцевою премією «Перший рукопис».
Й від початку все здавалося знайомим. У фойє драмтеатру тьмяно світили люстри, грав оркестр, члени журі стримано віталися, призначені письменниками тихо пліткували та гучно шморкалися. На ведучій Галині Баранкевич червоніло ускладнене язичницькими символами коралове намисто. Президія сиділа аж за п’ять метрів від решти учасників.
Але потім щось сталося. Щось не зовсім помітне й не зовсім зрозуміле. Провінційний глянець тихо тріснув. Коли і як? Чи то Оля Деркачова своїм виступом зупинила пафосну хвилю. Чи то світло мигнуло від надміру заздрісної енергії, яка не знайшла собі звичних каналів для підозр і пошуків лайна на сметані.
А може, воно тріснуло від назви твору-переможця — «Історія бабая Йохана» і того, як Галина кинула до зали запитання: «Де ж той йоханий бабай?».
А відтак виявилося, що головна відзнака дістається не черговому графоману, чия пика надокучила усім у чиновницьких приймальнях, політичних офісах та на сумних «творчих» застіллях. Що про йоханого бабая написала молода й симпатична мешканка далекого села, котру для виклику на церемонію майже тиждень шукали в аграрних нетрях Надвірнянського району.
Й не треба було бути великим психоаналітиком, щоби зрозуміти — все, що відбувалося, для цієї дівчини не просто несподіванка, а повний розрив реальності. Що у «Першого рукопису» немає «другого бекґраунду» у вигляді кланового договорняка. Що все по-справжньому, а не за змовою авторитетів з літературного колгоспу.
Й тоді все навколо стало інакшим. Феноменальний бік буття погарячішав, подобрішав, став няшним і ледь не замуркотів. І Ростик Держипільський у своєму директорському кабінеті злабав на гітарі з порваною струною, і Богдан Томенчук прочитав вірша про подолання скурвленого світу. Й навіть коралі заслуженої артистки Баранкевич вже не дратували своєю кольоровою надмірністю.
А все тому, що у цього маленького шматочка світу з’явився центр щирого зацікавлення. Й став цим центром сам факт появи нової письменниці, що написала справжній твір. Не ідеальний і не досконалий, проте живий і не зіпсований пошлістю наслідувань та повторень.
Й лише одне-єдине залишилося невирішеним: як писатися цій письменниці на книжковій обкладинці. Чи то Марією Василишин, як у паспорті, чи то Марією Поварчук, за знаком її роду.
Але то вже наступна історія. Для якої знайдуться наступні хроністи, свідки та персонажі.
