Біда страшенна з тими звертаннями. Колись, у дев’яності, за доби раннього феодалізму, можна було гукнути: «Гей, чоловіче!» й нічого. Оберталися. А тепер за таке словосполучення можна й по морді отримати. З іншого боку, «Агов, друже!» нічим не краще. Мало того, що людьми з немузичним слухом сприймається, переважно, як гавкіт, так ще й тхне архаїчною літературщиною.
До речі, у деяких компаніях звертання «друже…» стикається з зустрічним нездоровим гумором. Хтось обов’язково додає «…бобер». Більш агресивні вибалушують очі і запитують, мовляв: який я тобі «друзь»? А окремі політизовані збоченці ще й згадують одного невдалого президента з його «любими друзями» та іншими неотрипільськими заморочками.
Якщо ж у звертанні використовувати колись нейтральні «добродій», «добродійко», то люди напружуються, думаючи, що ти з них тихенько так знущаєшся. Особливу, я б навіть сказав, хворобливу підозру викликає звертання «шановний добродію» або «шановна добродійко». За таким пафосним розмовним «паротягом» зазвичай їдуть «вагончики» з претензіями та вимогами. Тому від «шановних добродіїв» людей реально ковбасить. Ще радикальніше ввести людину до стану недоброго очікування можна хіба що звернувшись: «Чоловіче божий!».
А дехто примудряється звертатися до свого ближнього: «Дорогенький мій…». Але це, переважно, динозаври. Молодші викопні іноді використовують слово «старий» і це теж розмовна рідкість. Молодь не заморочується і взагалі обходиться без звертальних формул. Стане з вас, мовляв, і «привіту». Іноді стає, а іноді — ні. Проте, молодь рано чи пізно подорослішає і в неї все попереду. Включно з пошуками принагідних звертальних формул.
Справжня біда зі звертанням «пане». Й дарма цілий сойм шановних добродіїв переконував і переконує мене, що це, мовляв, «давня, ґречна та шляхетна форма українського звертання». Не вірю. Крізь цю «форму» бачу либонь хитренького, зігнутого у напівпоклоні чоловічка, готового назвати себе не лише хлопом, але й останнім лайном, лише б вициганити у лохуватого «пана» («панка», «панича», «панянки») якусь копійчину, або й просто його здурити.
Джерелом безперспективності звертань «пане» та «пані» є реальне життя, в якому ніхто нікого не хоче мати за пана, а всі один одного мають в носі. А того цивілізаційного автоматизму вживання, котрого маємо у Польщі, нам з цим звертанням не дотягнути, бо ж немає в нас іншої традиції «панькати», окрім хуторянсько-колоніальної, а значить іманентно принизливої. Якщо ще років п’ять-десять тому спостерігалися фронтальні спроби культивації цього звертання за межами окремо взятого Львова, то нині ентузіастів сильно попустило.
Або ж мені так здається.
Коли ділишся цими думками з приятелями, ті починають мурмотіти щось про звертання «козаче» (що смішно) та «товарише» (що одночасно і смішно, і сумно).
Тому я за звертальну анархію. Нехай квітнуть та використовуються усі можливі звертання, починаючи від «дозвольте звернутися до вас, пане» до «стояти, падло» та «сюди йди, шо нє понял». Адже радість життя полягає не в рекомендованій одноманітності, а в існуванні різних можливостей. А ритуальні формули залишимо для військових, тоталітарних режимів і містичних товариств.
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.