Леся Грабовецька була керівницею апарату Тлумацького районного суду. Вона пішла з посади після зникнення на війні брата. Каже, лише так могла віддатися роботі з пошуками, а потім і допомагати тим, у кого така сама біда. У грудні минулого року їй запропонували очолити управління соціальної підтримки та захисту, у склад якого входить і відділ у справах ветеранів соціальної підтримки та захисту населення виконкому Тлумацької міськради.
Вона набрала команду і вже з 1 лютого 2024 відділ запрацював наповну, пише Репортер.
Вони це заслужили
Ми зовсім молоді, але з великим життєвим досвідом. Кожного з нас сюди у відділ привела своя доля, – розповідає Леся Грабовецька. – У начальниці відділу Іванни Мозиль воює чоловік. 20 травня буде два роки, як він на передовій. У головної спеціалістки Тетяни Капінус у лютому 2023 року на війні загинув батько – Роман Капінус. Наш діловод Василь Сірман – сам ветеран, воював у 10 бригаді. Я – сестра зниклого безвісти.
За словами пані Лесі, у кожній громаді має бути такий відділ, структурний підрозділ чи хоч відповідальна особа, яка працюватиме з ветеранами. Аби в одному місці людині надали весь пакет допомоги – від «А» до «Я».
Вони це заслужили, – говорить Леся Грабовецька. – Родини загиблих, зниклих безвісти, родини діючих військових. Буває, що до нас приходять по шість сімей за день.
Чарівні папки
У відділ приходять з різними питаннями: «куди звернутися», «яке я маю право», «яким є забезпечення від держави». І елементарне – аби людей просто вислухали та зрозуміли.
От, цим усім ми тут і займаємося, – розказує пані Леся. – Проводимо бесіди з рідними військових, аби дізнатись про їхні проблеми й вирішити їх. Беремо на себе соціальний супровід. Людина більше нікуди не ходить, по жодних інстанціях. Допомагаємо оформляти документи. Ми жодну людину не відправили звідси. Максимум, на початку ще могли сказати, що ми цього не знаємо, але лишіть свої координати, ми дізнаємось і подзвонимо, і поможемо.
Сьогодні робота у відділі налагоджена чітко. Наприклад, узагальнили списки зниклих безвісти та загиблих. У Тлумацькій громаді наразі є 46 загиблих, і відділ має всі їхні дані, знає все про їхніх рідних, батьків, дітей. Також є 22 зниклих безвісті – і про їхніх рідних також є інформація.
Створили у Viber дві окремі групи й туди накопичуємо дані, – розповідає Тетяна Капінус. – Якщо є якась гуманітарна допомога, бо через нас передають, то повідомляємо, аби приїхали. Якщо є нова матеріальна допомога на рівні області – також повідомляємо, аби прийшли, написали заяву. Інформуємо про всі заходи, які робимо.
Ще у WhatsApp працівники відділу створили групу для ветеранів війни і військових, бо цей меседжер більш захищений.
Додали туди військових з нашої громади, Василь Ярославович (Сірман – ред.) пододавав своїх побратимів, – каже Леся Грабовецька. – Там інформуємо про те, що військові та ветерани можуть отримати. Наприклад, зараз – безкоштовне зубопротезування. Василь у нас пішов на пробу, аби зрозуміти як воно працює. Також є різні навчання для ветеранів і хочемо, аби він також спробував, наприклад, здобув фах юриста. Від нього вже знаємо, що треба зробити та чи це добре.
Також для зручності, оперативності та ефективності працівники відділу зібрали папки з документами, зразками заяв та алгоритмами. Наприклад, як діяти, коли захисник зник безвісти, як діяти у випадку загибелі військового і так далі.
Куток з фотографіями, кажуть, це краще, ніж писати різні звіти. На тих фото є все, що робили й де були.
Це у нас нарада, тут наш Василь їздив у Донецьку область, возили допомогу і цей квадроцикл, – показує Іванна Мозиль. – До нас приїжджали делегації з Німеччини, з Польщі. А тут Леся Аркадіївна у Києві на зустрічі з уповноваженим омбудсменом Туреччини по зниклих безвісти. Показ фільму «Довбуш» і зустріч з режисером Олесем Саніним. У школі організували захід, зібрали гроші на РЕБ.
Чекаємо, віримо, молимось
Це тяжка робота, бо важко емоційно. Буває, таких історій наслухаєшся і щоразу на себе приміряєш, – продовжує Леся Грабовецька. – Я не уявляю, як почувається Таня, коли приходять ті, у кого також є загиблі. Це кожен раз тригер, ти постійно у тому. Так само і в мене – лиш з’являється хтось зниклий безвісти, й наново починаєш переживати те саме – свої перші дні, коли зник брат, коли не знала, що робити. Це треба було шукати, організовуватися, налаштовуватися. І кожен раз думаєш: от, от дізнаюся… Напевно, вже завтра. І це вже рік і п’ять місяців, а ти думав, що то буде завтра.
Брат пані Лесі Тарас Грабовецький зник на передовій у листопаді 2022 року. Він військовий 10 бригади «Едельвейс». Нині лише у Тлумачі стоять банери зі зниклими безвісти військовими. Це ідея пані Лесі.
Ідея з банерами до мене прийшла у грудні, бо численні співчуття дуже обезсилювали маму, – розповідає вона. – Ми поставили їх як нагадування, що наші рідні живі, бо ми в це віримо і ми це знаємо. Міська рада підтримала, бо це їхня територія. Вони взяли усі витрати на роздруківку банерів і на стійки. Тут воїни з колишнього Тлумацького району, чиї рідні дали згоду на те, аби фото їхнього родича було висвітлено. На цих банерах нема імен, нема шевронів. Жодної зайвої інформації, а лише фото й напис: «Чекаємо, віримо, молимось».
Леся Грабовецька допомагає тим, у кого рідні зникли безвісти, бо сама все пройшла, коли ще не було жодної інформації.
Часто до них звертаються люди з інших громад Прикарпаття і не тільки.
Червоноградська громада зверталась, мовляв, що їм робити далі, бо дали сповіщення з військкомату, взяли ДНК і все, – розказує пані Леся. – І люди чекають, що їм прийдуть, постукають і скажуть от – знайшовся. А нема такого. Треба звертатися в Національне інформаційне бюро, Головне управління розвідки, Службу безпеки України, Генеральний штаб, Міжнародний комітет Червоного Хреста, ООН тощо.
У телефонному режимі, вона пояснює, як саме робити, що і за чим.
Ми помагаємо з запитами та створили на сайті Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими особисті кабінети, – каже Леся Грабовецька. – У тому кабінеті рідні зниклих безвісти можуть бачити статус свого близького. Є статуси: «Пошук особи», «Ймовірно полон», «Полон» і «Ймовірно загиблий».
Навпроти прізвища її брата стоїть статус – «Пошук особи». Але статус може мінятися. Адже, наприклад, після обміну звільнені дають свідчення, тож можуть розповісти щось про тих, кого вважають зниклими безвісти.
Хтось сказав, що десь бачив того й того, бо сидів з ним у полоні. Тоді СБУ заносить дані в Координаційний штаб, а вони цю інформацію вписують в особистий кабінет, – пояснює пані Леся. – І хтось із рідних під своїм цифровим підписом відкриває особистий кабінет і там уже бачить інший статус – «полон».
Також, за її словами, близько року на державному рівні діє реєстр осіб, зниклих безвісти. З того реєстру треба взяти витяг, який дає право на оформлення пенсії та певного виду пільг. Але багато людей, особливо з сільської місцевості, не знають, як це зробити.
Звідси йдуть інакші
Нам дуже допомагає, що Василь говорить з хлопцями – і вони його розуміють, і він їх, – додає Леся Грабовецька. – Бо часто вони хочуть виговоритися, а ми не знаємо, як підійти. А Василь з ними на одній мові, на одній хвилі. Потім хлопці зовсім по-іншому сприймають цей відділ, вже інакші звідси йдуть.
Читайте також: Біль з піснями. Як франківець Ілля Зелінський вивозив поранених з лісів Кремінної
Знаєте, як вони налаштовані до таких закладів? Вони спочатку насторожені, що тут ще один бюрократичний відділ, і з них захочуть якусь чергову заяву, писульку, – говорить Тетяна Капінус. – А потім ми тут з ними говоримо, ще Василь включається, робимо каву, пригощаємо цукерками, робимо масаж – у нас є крісло-масажер, то вони в шоці. Потім сміливо приходять з іншими питаннями, бо знають, що їм допоможуть.
За словами пані Лесі, хоч в кожного у відділі своя історія, але працюють усі спільно. Нема такого, що Іванна приймає тільки тих, хто воює, а Тетяна – тільки тих, у кого загинули рідні, чи вона – тільки тих, в кого зниклі безвісти.
Василь Сірман розказує, коли ще не було цього відділу, то йому та іншим військовим треба було оббігати не один кабінет.
Наприклад, за перше поранення, коли я брав ту разову допомогу, то треба було в один кабінет, то в другий, третій, – пригадує Василь. – Цілий день бігав, злий й нічого вже не хотів. А тепер це все можна зробити в одному місці. Будь-яка заява – уже все надруковано, тільки вносиш свої дані і все.
Треба зігріти всіх
За словами Лесі Грабовецької важливо, що керівництво міської ради сприяє у реалізації усіх їхніх ідей. Мовляв, стільки би не досягли, якби до них не прислухалися. Затверджена програма підтримки сімей, рідні яких загинули чи зникли безвісти. Кожній родині виділяється разова допомога – 50 000 гривень. Надається допомога пораненим військовим, які на лікуванні. Сума різна, залежно від категорії складності.
Також важливе емоційне перезавантаження. Вперше в рамках обласної програми «Турбота про родину Героя» організували кіно-день з майстер-класами.
У «Центр культури та дозвілля» запросили сім’ї загиблих військових, зниклих безвісті, а також військових, які зараз у відпустці, та ветеранів зі своїми дітьми.
Був попкорн і перегляд мультфільму «Мавка. Лісова пісня». Потім усі охочі могли взяти участь у майстер-класах. Наприклад, зробити собі український давній оберіг – ляльку-мотанку. Вигравіювати на прозорих склянках українські символи, випиляти з фанери великодні сувеніри, навіть, вчилися азів бджільництва.
Леся Грабовецька з командою ділиться наступними заходами. Біля Тлумача є кінна ферма, і власник залюбки погодився прийняти у себе військових та рідних військових – покатати на конях, гарно провести час.
На фермі є близько 50 коней, і власник готовий раз на місяць організовувати для наших підопічних різні активності, – розказує пані Леся. – Наш Василь – рибалка. Від нього знаємо, що спортивна риболовля розслабляє ветеранів. Тож є й така ідея, тим більше, у нас є гарне озеро.
Працівники комунального підприємства «Культурне рибне господарство Нептун» вже доставили альтанки навколо озера. Директор КП узяв на себе організацію риболовлі та приготування юшки. До речі, багато ветеранів є членами рибальського клубу. Тому вони поділяться знаннями та вудочками з дітьми загиблих і зниклих безвісти, зі своїми дітьми й разом долучаться до змагань.
Через нас проходить дуже багато людей зі своїми історіями, трагедіями, на жаль, з’являються нові. Аби жодна не відходила на задній план, треба постійно між собою говорити, єднати людей, – вважає Леся Грабовецька. – Тому такими заходами ми хочемо усіх зігріти увагою та любов’ю.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.