В кінці кожного року, після Гелоуїну, настають сумні сірі дні. Досвідчені люди кажуть, що в ці дні не варто мандрувати та перебувати на самоті. Кажуть, що зло просинається і перебуває в силі аж до зимового сонцестояння.
Таке саме відбувається в кінці кожної епохи. Перед настанням змін і великими зрушеннями з’являються бліді привиди. Немає пояснень, чому вони «бліді» й звідки вони приходять, забираючи останніх свідків доби та згущуючи тіні минулого.
Ось і тепер привиди приносять відзвуки забутих історій. Знову в центрі столиці мітингує згромадження з назвою «Рух», але тепер там не сільська вусата інтелігенція, а політики з космополітичним минулим і республіканськими етикетками. І вусатих серед них обмаль.
А ще бліді привиди забрали до пекла Фіделя Кастро. Одного зі свідків тих часів, коли революції ще були революціями, а не спецопераціями для здешевлення голосів виборців.
Цікаво, чий привид прийшов за Фіделем? Че Ґевари? Каміло Сьєнфуегоса? А може, то був привид команданте Вільяма Моргана? Колись той попереджав диктатора-бастарда про підступність секти марксистів-леніністів. За що й поплатився життям. Принаймні, привид Моргана міг би поблажливо посміхатись, виймаючи душу Фіделя з дев’яностолітньої руїни.
В нашому місті також доживають віку нечисленні свідки. Певно, в ці сирі дні вони туляться до обігрівачів і не часто виходять за хлібом. А ще вони відчувають нечутний поступ блідих привидів. Їм лячно. Вони перебирають старі фото та пожовтілі вирізки з газет, прикрашених орденами та фронтальними портретами. Вони згадують портвейн у ґранчаках і оркестри в міському парку. Вони сподіваються перед смертю побачити світанок нової епохи, яка здається їм поверненням їхньої юності.
Людям властиво плекати ілюзії, фантазувати та помилятися.
Колись, десь сто років тому, жорстоко помилилися вожді народних рушень, вважаючи, що зносять у набуття світ спадкових грошей і станових привілеїв. Вони вважали, що запрягли у тачку кольорових коней апокаліпсису, що тримають за бороди богів, у яких не вірили. Але кольорові коні послали лісом їхню тачку, а боги завалили їхні вежі. І тепер гіпсові голови тих вождів валяються на смітниках.
Так само потраплять на смітники монументи корпоративним божкам та книжки, що проповідують «самореалізацію», розповідають про «шлях до успіху». Технології спрощують системи контролю і керуючим верствам вже не принципово ховати свої сигнатури за балаканиною блазнів, за мерехтінням реаліті-шоу, за офісними перегонами. Бліді привиди потроху пакують весь цей непотріб до брудних мішків.
«У нас є пальне!» – кричить їм у спину бензинова реклама.
«Ні хріна в нас немає!» – підсумовує дядько у картатій кепці, спльовує на криво покладену плитку і крокує до розливайки. Дядькові у дев’яносто першому обіцяли справедливість, у дві тисячі четвертому – народовладдя, у дві тисячі десятому – стабільність і добробут, а в дві тисячі чотирнадцятому – вільний шлях до Євросоюзу. Дядько вже розуміє, що то його тупо розводили. Що треба було брати гречкою і не вимахуватись. Дядько також знає, що горілка в розливайці теж розведена. Але йому начхати.
І на градус у горілці, і на блідих привидів.
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.