Минуле завжди здається більшим та могутнішим за теперішній час. В минулому захована незліченна кількість колишніх теперішніх часів. Тому є спокуса жити минулим. Існує ілюзія, що в ньому просторіше й цікавіше. Минуле цим користується для свого відтворення. Минуле намагається вилізти з небуття і зґвалтувати теперішній час. А разом з ним і майбутнє.
Іноді наше минуле уявляється мені здоровенною волохатою потворою, впертою, нахабною, наче дикий кабан. Воно смердить бридкими таємницями і вкрите плямами засохлої крові. Воно темне та нічне, наче всі його сонячні ранки вицвіли й загубилися в лабіринтах пам’яті.
Навколо мене безліч людей, яких минуле взяло в полон. Вони живуть лише ним, відвертаючись від всього теперішнього. Напевно, цим людям минуле здається теплим. Вони ховаються в його хутрі від подувів свіжого вітру. Їм лячно дивитись у майбутнє, лячно спостерігати за народженням і змужнінням незрозумілих для них речей і змістів. Вони намагаються мавпувати тих, кого призначили своїми предками. Вони прив’язані до цвинтарів пам’яті ланцюгами страхів і забобонів.
Вони зачаровані світом мертвих, проте хочуть жити. Й не лише жити, але й народжувати. Тому будують для своїх дітей країну своїх мрій. Країна їхніх мрій нагадує велетенський будинок для перестарілих. Грандіозну дідорню, де новим поколінням призначена роль обслуговуючого персоналу. Де молоде і свіже має надягнути на себе зашкарубілий одяг традиції і невпинно дякувати за те, що старші проїли і просрали призначені для них ресурси.
Тому молоді залишають сумний будинок, де царює волохата потвора. Вони їдуть туди, де теперішньому не потрібно вибачатись за свою несхожість з минулим. Де традиція живе у призначених для неї місцях, а не лізе до всіх з повчаннями та шаблонами. Де винахідників не засуджують, а нагороджують. Де соромно плестися у хвості.
А сповідники волохатої потвори переставляють каміння на любимих цвинтариках, безкінечно сперечаючись про колір і розміри трун та надгробних пам’ятників. Вони закохано дивляться на старі фото й ревно захищають добру пам’ять про тих, кого назвали героями і пророками. Вони тупо мовчать, коли їх грабують, зате починають істерично вересканити, якщо хтось намагається поставити свіжі вінки на кладовищі їхніх звичок.
А ще є підозра, що сповідники волохатої потвори просто ліниві. Адже маніпулювати минулими подіями набагато легше і дешевше, ніж будувати майбутнє. Тому сповідники й копирсаються у закам’янілому лайні. Очікуючи, поки хтось інший змінить світ, придумає нове і полетить до зірок. Сповідники щиро впевнені, що все одно отримають білет у майбуття. Вони вважають себе дуже мудрими і далекоглядними.
Насправді ж усе інакше. Насправді волохата потвора лише вдає з себе грізну мешканку вічності. Вона може іноді застрибувати до теперішнього, але не надовго. Вона смішна, коли претендує на повноту життя. Тому з променями ранкового сонця потвора непомітно відповзає до свого лігва, залишаючи по собі запахи нафталіну та музейного пилу.
А ще вона залишає своїх розгублених сповідників, нікому не цікавих і не спроможних зорієнтуватися. Залишає на поталу майбутньому, що приходить з віником і змітає їх до помийного кошика.
Comments are closed.