Про сім століть заколоту
Той, що сидить поряд, каже: дивуюся галичанам. Жаліється, що в компанії місцевих почуває себе так, наче потрапив до гурту заколотників. При чужих, каже він, ті постійно перемигуються, недоговорюють фрази, сміються чомусь суто своєму, незрозумілому.
Так, погоджуюсь я зі співрозмовником. Галичина — це невпинний заколот, що триває вже сьоме століття. Десь у чотирнадцятому від Різдва Христового так само сиділи в шинках компанії, пили, перемигувались, аж поки хтось, перебравши хмільного меду, не прохоплювався. Мовляв, от помре круль Казимир, повернемо ми собі своїх кенейзів. Й після тих слів усі місцеві замовкали, з під лоба дивлячись на випадкових та зайд: зрозуміють чи ні, а якщо зрозуміють, то чи не побіжуть, кляті, до війта з доносом?
Помирали Казимири, Жигимонти, Йосипи і Франци, слабшали й знову напружувались кордони, а заколот все тривав і тривав. Давно вичерпалися роди, що велися від дідичів-кенейзів, здрібніли Карпатські праліси, впали імперії, а в колибах і ресторанах галичани продовжували змовлятися про нікому не зрозуміле. Теревенили про чужинські підступи, дивувалися знаменням, очікували на месію та вишукували шостого серед чотирьох.
А ще в них були жінки. В котрих партизанського запалу та заколотницької конспірації було не менше, ніж у чоловіків. І якщо визвольна тактика була цілком в руках чоловічих, то стратегії варилися в жіночих казанках. Галичани ніколи не вірили газетам, тому що їхні жінки твердо знали: вся правда людська приходить з базару. Бо там люди знають все. І приносили вони ту правду додому разом з цибулею, сирними пляцками та гуркою. В ній було мало високої політики. Проте гріхи бургомістрів і поліцаїв плескалися там, як карасі в окропі.
У світлі принесеної з базарів правди бандит Довбуш врешті-решт засяяв як народний месник, сільські утопісти заблискотіли наче месії, а відмацькі діти без усякого блиску просто влізли до начальницьких крісел. І все ніби стало добре, але раю все одно не було видко. Бо ж формула поваги в Галичині й донині залишилася незмінною: чим далі в ліс, тим товщі партизани. А ліс нині так продано, що нема де й товстіти.
Звичайні активісти вирішили б, що на тому галицький заколот вичерпався. Але проникливіший погляд дає нам зовсім іншу картину. Галицький заколот пішов у глибину, там зміцнів і чекає на нові виклики.
Адже ще не час, кажуть, виходити з лісових нетрів на тепле сонечко і дивитися в майбутнє. Тим більше, що у тих нетрях ще не вся картопля з’їджена і не вся горілка спожита. Далеко не вся. Є ще чим підтримувати ілюзію, що дев’ятнадцяте століття трива як за цісаря. Що навколо повзає світова змова та що єдина можлива на неї відповідь — наш старенький, зручненький та ріднесенький заколот. Шо б там пан Бог ( або ж бог Пан) не громадив, але ангели мають чубитися. І крапка.
Оце все я доводжу до співрозмовника, а він, сарака, кліпає в мій бік і щось там мовить про прогрес і світоглядні зміни.
Який прогрес, кажу я йому, схаменіться. Тут у нас ціла провінція схудлих партизанів, жіночок з казанками та кредитів, не повернутих від часів Казимира. Тут не те що ми з вами, а й п’ять Більдерберзьких клубів за сто років не розгребуть. Хіба б якийсь праведник відмолив.
«Хіба б…» — луною підтверджує співрозмовник і посилає офіціантку за рахунком.
Володимир Єшкілєв
