У холоднечу недостатньо тепло одягнутися. На те, щоб зігрітися, наш організм витрачає величезну кількість енергії. Ці витрати необхідно раціонально поповнювати за допомогою гарячих харчів.
У старому Станиславові була значна вірменська колонія. Спочатку вірмени мешкали у середмісті – під захистом фортечних стін. Пізніше облюбували Лисецьке передмістя. Початок шляху до Лисця був забрукований каменем з Бистриці-Солотвинської, через що дорогу називали Брукованою. Паралельно вживали назву – Вірменська. Наприкінці ХІХ століття виникла мода перейменовувати вулиці на честь видатних діячів. Брукована / Вірменська отримала назву Казимирівської – на честь польського короля Казимира ІІІ Великого (1310-1370). Саме він загарбав Галичину, а ще заснував Краківський університет.
Куранто для нас звучить настільки ж дивно, як для чилійця – книдлі чи мачанка. Але це тільки в тому разі, якщо він корінний чилієць. А от коли він українського походження, то інша справа. Дивно, як ці люди, що живуть по той бік земної кулі, намагаються зберегти своє коріння, традиції та кулінарне мистецтво прадідів.
25 травня 1899 року у Станиславові виникла ще одна вулиця. Її проклали ґрунтами Леона Гальперна та нарекли на честь польського короля Стефана Баторія. Монарх правив Річчю Посполитою у XVI столітті, був талановитим полководцем і розгромив війська самого Івана Грозного.
Танок з хусткою, кортеж, рушничок на щастя, фата – усе це та багато іншого є весільною атрибутикою. Взагалі весілля – чудове свято. В ідеалі за християнськими традиціями ця церемонія у житті людини мала б відбуватися лиш раз. Тому її намагалися зробити пам’ятною. Згадаємо?
Листя з дерев майже облетіло, тож тепер можна фотографувати раніше «недоступні» об’єкти. Продовжуємо «репринт» найпопулярнішої серії станиславівських поштівок «Видавництва салону малярів польських».
Учора вкотре пересвідчився, як сильно ми ще відрізняємось від європейців. Бо не любимо себе. Уже кілька разів з початку цього ігрового сезону в Суперлізі з баскетболу я приходжу на домашні матчі «Говерли». Виходжу з мікрофоном, коли команди вже вишикувані на майданчику, та акапельно співаю разом з усіма гімн України. Усе ніби гарно, але «з усіма» якось не дуже виходить. Чому не всі співають?
На поштівці, яку в 1916 році видав такий собі Філіп Шварц, бачимо східну частину площі Ринок. Від неї відходить вулиця Вірменська (тепер Мельничука), перспективу якої замикає струнка церква. У 1762 році вірмени звели свій кам’яний храм, який присвятили Непорочному Зачаттю Найсвятішої Діви Марії. Прізвище архітектора невідоме, втім точно знаємо, що розписував церкву Ян Солецький, а численні фігури святих виконав Матвій Полейовський.
Байка, не байка – хто його тепер розбере? Але було це в далекому 1998 році у столиці Португалії – Лісабоні. Це мільйонне місто із таким різнобарвним населенням, що важко одразу розібратись, у якій країні ти є. Українців тут рівно 6 % від решти, а наших у минулому братів по СРСР – взагалі 15 %. Тож порозумітися, не знаючи португальської, не важко.
«Козаки. Лицарський орден України» – свій вільний час я нині віддаю саме цій книжці. Це 604 сторінки надзвичайно цікавих і часто нових для мене фактів, міркувань і порівнянь про наше козацтво. Там же є багато рецептів козацької похідної, буденної та святкової кухонь. А з них є й такі, що одною логікою зрозуміти важко. Один я вже випробував на собі, згодом поділюся.
Поштівка, яку надрукував місцевий видавець Шраєр, переносить нас у Станиславів 1914 року. Польською, німецькою та українською мовами читаємо, що то є вулиця Сапіжинська. Спочатку вона називалась Тисменицькою дорогою, оскільки вела до сусіднього містечка. У 1884 році Станиславовом прокотилась хвиля вуличних перейменувань. Відтоді Тисменицька стала Сапіжинською – на честь першого маршалка (спікера) Галицького крайового сейму князя Леона Сапєги (Сапіги).
Це станиславівський театр. Його історія почалась із таємниці. Музичне товариство імені Станіслава Монюшки отримало землю від магістрату та оголосило конкурс на кращий проект театрального будинку. Переможцем виявився якийсь Вітольд Мілковський, що надіслав креслення та кошторис у 90 000 злотих ринських. Ніхто того Мілковського не знав і ніколи не бачив. Переможець адреси не вказав, на вручення премії не з’явився. Тим не менш його проект був найкращим. Наглядати за будовою призначили місцевих будівничих Кучинського, Лапіцького та Шпорека.
Саме ця фраза врізалася мені в пам’ять, коли вперше дивився фільм «Труффальдіно із Бергамо». Там головний герой – баламут і хитрун – обговорює з власником готелю Брігеллою меню для його господарів. Труффальдіно (його просто суперово грає Костянтин Райкін), почувши незнайоме йому слово «пудинг», кілька разів перепитує, як воно називається.
Серія тих кольорових поштівок була настільки вдалою, що «Видавництво салону малярів польських» випустило ще дві додаткові. На одній читаємо: «Вулиця Сапіжинська, Лінія А-В». Сапіжинська – це сучасна Незалежності.