Народження деяких вулиць можна передбачити. Як? Ну, наприклад, уважно роздивитися мапу. Наприклад, карту Станиславова 1792 року. Там яскраво проглядається об’їзна дорога, паралельна східному боку фортеці, у напрямку села Заболоття. У ХІХ столітті ця дільниця стане Заболотівським передмістям, а дорога – вулицею Вузькою Заболотівською. Була ще й Широка, тепер Грушевського.
Великий Кобзар у Станиславові ніколи не був. Більше того — взагалі у Галичині. Російська влада просто не випускала його за кордон. Але це не завадило галичанам шанувати Кобзаря не менше (якщо не більше) за інших.
Цій вулиці пощастило закріпитись на сторінках сучасної української літератури. Письменник Юрій Андрухович вивів її в есеї «Ерц-герц-перц».
На початку 1680-х Потоцькі збудували собі резиденцію у північно-східній частині Станиславова. Тоді й утворилась початкова частина вулиці, яку пізніше назвуть Шпитальною. Коли магнати збанкрутували, і в них за борги відібрали місто, влада розмістила у колишньому палаці військовий шпиталь. Це сталося на початку ХІХ століття, відтоді за вулицею закріпилась медична назва.
Минулої п’ятниці Прикарпаття прощалося з героєм України, депутатом Городенківської райради Сергієм Дідичем. 18 лютого він загинув на Майдані. Вони з дружиною були там від початку грудня, до Городенки приїжджали лише на кілька днів, потім знову поверталися до Києва.
Франца Краттера вважають найрезультативнішим старостою станиславівського округу. Багато зусиль він доклав і для розвитку нашого міста, а найбільше запам’ятався закладкою першого громадського скверу – Краттерівки (Вічевий майдан).
Аби сформувалася ця вулиця, знадобилось понад 200 років. Її початкова частина вибігала з південного боку площі Ринок і позначалась на мапах XVIII століття. Правда, тоді вона була тупиковою, бо впиралась у житловий квартал в районі сучасної вулиці Лесі Українки.
Турецька армія здобула могутню Кам’янець-Подільську фортецю у 1672 році. А там була одна з найбільших вірменських колоній Речі Посполитої. Рятуючись від утисків, багато вірмен рушили вглиб країни. Дорогою їм трапилося новозасноване місто Станиславів, де вже мешкали кілька родин їхніх одновірців. Андрій Потоцький пообіцяв новоприбулим 20-річні податкові канікули, тож багато втікачів залишилося. Так у місті виникла хоч і не чисельна, але заможна та впливова вірменська громада.
Серед багатьох франківських вулиць цій поталанило. Вона є на мапах міста вже понад сотню років і за цей час жодного разу не змінила назви.
Я більше ста історій вам повідавЗі свого повсякденного життя.Я снідав з вами подумки й обідав,Ми віртуально стали як сім’я.
Спершу це була безіменна дорога з міста до невеличкого лісу – Діброви. У XVIII столітті навколо неї почали з’являтися перші помешкання. Їх було небагато. Хроніст Венедикт Площанський пише, що до 1800 року на вулиці Липовій було заледве 16 домів, а на інших ще менше.
Добра вдача, везіння, фарт. Цю річ можна називати як хочеш, але є одна проста закономірність – воно в людини або є, або нема. Коли того фарту бракує, то успіху можна досягти за рахунок бажання й наполегливої праці. А коли людині щастить на повну, на всі 100 %, то це можна назвати життєвим талантом.
Уперше вона «засвітилась» у книзі історика Алоїза Шарловського «Станиславів і Станиславівський повіт з погляду історичного та географічно-статистичного», що побачила світ у 1887 році. Там на карті є вулиця Нова, яка з’єднувала Голуховського (Чорновола) і Зосину Волю (Коновальця). У січні 1895-го її перейменували на честь Леона Білінського – депутата австрійського парламенту від станиславівського округу. Саме він приклав усіх зусиль, аби дирекцію залізниць відкрили у нашому місті, а не в Чернівцях. Це дало бурхливий поштовх економіці Станиславова, і саме за це вдячні мешканці увіковічили Білінського у топоніміці.
Кажуть, що час з кожним роком летить все швидше. А я думаю, що все залежить від людини. Від того, як ти наповнюєш свій час подіями і вчинками.