На початку ХХ століття Станиславів закінчувався там, де бере початок сучасна вулиця Бандери. Далі починалася ґміна Княгинин-Колонія, яка магістрату вже не підпорядковувалась. Тодішня головна міська вулиця Сапіжинська доходила лише до перехрестя, а далі, через Княгинин, йшла вже Тисменицька дорога.

В Івано-Франківську ще є закутки, де відчувається подих старовини. Зазвичай це вулички, не зіпсовані ані радянськими «хрущобами», ані новітнім «елітним житлом». На них, як і 100 років тому, стоять одно- чи двоповерхові австрійські будинки, які щедро прикрашені ліпниною та потопають у зелені. Тротуари там вистелені теребовлянським каменем, а дорога, хоч і заасфальтована, втім зберігає каналізаційні люки із написом «Stanisławów». До таких загуб­лених у часі куточків належить і вулиця Гнатюка.

На мапах XVIII століття добре видно дорогу, яка веде з села Заболоття до Галицької брами. Після ліквідації фортеці та знесення мурів ця дорога стала вулицею Заболотівською. Невдовзі її назва залишилась єдиним нагадуванням про село, на землях якого постав Станиславів.

Зростання цін на газ, нові тарифи на тепло, проблемні мережі, про те, яким був минулий опалювальний сезон для ТОВ «Станіславська теплоенергетична компанія» – у розмові з директором компанії Анатолієм Максименком.

Сьогодні один із найпопулярніших шляхів до вокзалу пролягає вулицею Лепкого. За логікою, вона мала б з’явитися на міських картах водночас із залізницею, тобто у 1866 році. Але ж ні! Тоді до вокзалу вела лише вулиця Романовського (Гаркуші), яка починалась на східній околиці міста.

Роздивляючись стару поштівку, важко уявити, що ще за життя діда фотографа тут височів могутній бастіон станиславівської фортеці. Стояв він прямо на місці театру, який пізніше перебудували до невпізнаваності й перетворили на філармонію. Про цей храм муз ми вже писали, тож зосередимось на інших об’єктах.

В історії станиславівської філокартії є багато незрозумілого. Наприк­лад, австрійські фотографи десятою дорогою обходили такі значні вулиці, як Зосину Волю (Коновальця) чи Седельмайєрівську (Новгородську). Натомість, коротка вулиця Фредра (Крушельницької), яку пройдеш і не помітиш, таки потрапила до об’єктиву. Чим вона полонила видавця Самуеля Феллера, який у 1907 році випустив поштівку у Львові?

Якби львівський видавець Ізраель Регенбоген випустив цю поштівку у радянський час, його б негайно заарештували за розголошення державної таємниці. Але пан Ізраель мешкав у Австро-Угорщині, яка славилась своїми ліберальними порядками. Фотограф зазнимкував військові об’єкти Станиславова, пош­тівка з якими розійшлась тисячним накладом. Австрійці частенько випускали листівки мілітарної тематики і не бачили у цьому нічого страшного. А от за Польщі подібну практику припинили.

Роздивляючись австрійську поштівку 1907 року, важко повірити, що в середині ХІХ століття там був велетенський пустир, на якому паслися кози й корови мешканців Лисецького передмістя. Ще раніше тут був равелін, тобто фортечна споруда, яка прикривала Тисменицьку браму. За правилами фортифікації перед укріпленнями мусила бути еспланада – відкрита площа – яка ускладнювала несподіваний напад ворога. Після знесення станиславівських фортифікацій це місце довго не забудовувалось і мало народну назву «пляц перед Шенгерськими», оскільки поруч стояв будинок родини Шенгерських.

Легко тлумачити назву вулиці, якщо вона носить ім’я усім відомої особистості. А що робити, коли «прототип» – герой локального масштабу, та ще й позаминулої епохи? Наприклад, що грандіозного зробив оцей Майзельс, аби потрапити на вуличні вказівники? У таких випадках краєзнавцям доводиться добре попрацювати.

Народження деяких вулиць можна передбачити. Як? Ну, наприклад, уважно роздивитися мапу. Наприклад, карту Станиславова 1792 року. Там яскраво проглядається об’їзна дорога, паралельна східному боку фортеці, у напрямку села Заболоття. У ХІХ столітті ця дільниця стане Заболотівським передмістям, а дорога – вулицею Вузькою Заболотівською. Була ще й Широка, тепер Грушевського.

Великий Кобзар у Станиславові ніколи не був. Більше того — взагалі у Галичині. Російська влада просто не випускала його за кордон. Але це не завадило галичанам шанувати Кобзаря не менше (якщо не більше) за інших.

Цій вулиці пощастило закріпитись на сторінках сучасної української літератури. Письменник Юрій Андрухович вивів її в есеї «Ерц-герц-перц».

Минулої п’ятниці Прикарпаття прощалося з героєм України, депутатом Городенківської райради Сергієм Дідичем. 18 лютого він загинув на Майдані. Вони з дружиною були там від початку грудня, до Городенки приїжджали лише на кілька днів, потім знову поверталися до Києва.

На початку 1680-х Потоцькі збудували собі резиденцію у північно-східній частині Станиславова. Тоді й утворилась початкова частина вулиці, яку пізніше наз­вуть Шпитальною. Коли магнати збанкрутували, і в них за борги відібрали місто, влада розмістила у колишньому палаці військовий шпиталь. Це сталося на початку ХІХ століття, відтоді за вулицею закріпилась медична назва.