А серед бур’янів на старому єврейському цвинтарі – жіночка літнього віку… ні, не схилила голову біля пам’ятного знаку… вона засмагає. Купальник, капелюх, рушник — усе, як треба. Її навіть наша поява не збентежила.
У 1876 році, за часів бургомістра Камінського, впорядкували сквер за палацом Потоцьких. Оскільки поруч були залишки старих фортечних укріплень, новий сквер отримав назву «Гетьманські Вали». Від нього до сучасної вулиці Грушевського вела вузенька доріжка. Згодом вона переросла у вулицю. На міських мапах спочатку була безіменною, але на карті 1904 року вперше фігурує як Валова.
Першою альтернативою площі Ринок у Станиславові стала площа Франца. Хоча попервах на площу вона мало скидалася.
Австрійські фотографи вперто оминали увагою цю вулицю й лише після Першої світової вона «прорвалася» до станиславівської філокартії. Наприкінці 1920-х місцевий видавець, що сховався під ініціалами «H.K.» випустив серію поштівок з видами міста. На одній із них з’явилася вулиця Шопена, хоча назва була іншою — «школа Гофманової».
До цього часу ми друкували лише горизонтальні поштівки. Втім, для ілюстрації статті про нашу катедру довелося взяти вертикальний вид, оскільки інших в нашому розпорядженні немає.
Коли хтось із франківців каже «зустрінемось на валах», усім зрозуміло, що мається на увазі сквер за колишнім шпиталем Потоцьких. Утім на жодній мапі міста його нема. Натомість є вулиця Валова, що сполучає Дністровську та Грушевського.
Цю поштівку у 1914 році випустив станиславівський видавець Шраєр. Крім назви вулиці, на ній зазначено ще й район – Німецька колонія. Дільниця була складовою колишньої ґміни Княгинін-Колонія та тягнулася від сучасної вулиці Бандери до залізниці.
Сьогодні вона є найкоротшою у Франківську. Її довжина – лише 60 метрів. Ми знаємо її як вулицю Бачинського, втім таку назву вона отримала лише у 1990 році.
Раніше міста ділились на середмістя й передмістя. Це не зовсім відповідає сучасному центрові та спальним районам. До кінця XVIII століття значні галицькі міста були оперезані стінами, вежами, бастіонами та іншими укріпленнями. Усе, що було всередині мурів, називалося середмістям, за ними – передмістям.
На початку ХХ століття Станиславів закінчувався там, де бере початок сучасна вулиця Бандери. Далі починалася ґміна Княгинин-Колонія, яка магістрату вже не підпорядковувалась. Тодішня головна міська вулиця Сапіжинська доходила лише до перехрестя, а далі, через Княгинин, йшла вже Тисменицька дорога.
В Івано-Франківську ще є закутки, де відчувається подих старовини. Зазвичай це вулички, не зіпсовані ані радянськими «хрущобами», ані новітнім «елітним житлом». На них, як і 100 років тому, стоять одно- чи двоповерхові австрійські будинки, які щедро прикрашені ліпниною та потопають у зелені. Тротуари там вистелені теребовлянським каменем, а дорога, хоч і заасфальтована, втім зберігає каналізаційні люки із написом «Stanisławów». До таких загублених у часі куточків належить і вулиця Гнатюка.
На мапах XVIII століття добре видно дорогу, яка веде з села Заболоття до Галицької брами. Після ліквідації фортеці та знесення мурів ця дорога стала вулицею Заболотівською. Невдовзі її назва залишилась єдиним нагадуванням про село, на землях якого постав Станиславів.
Зростання цін на газ, нові тарифи на тепло, проблемні мережі, про те, яким був минулий опалювальний сезон для ТОВ «Станіславська теплоенергетична компанія» – у розмові з директором компанії Анатолієм Максименком.
Сьогодні один із найпопулярніших шляхів до вокзалу пролягає вулицею Лепкого. За логікою, вона мала б з’явитися на міських картах водночас із залізницею, тобто у 1866 році. Але ж ні! Тоді до вокзалу вела лише вулиця Романовського (Гаркуші), яка починалась на східній околиці міста.
Роздивляючись стару поштівку, важко уявити, що ще за життя діда фотографа тут височів могутній бастіон станиславівської фортеці. Стояв він прямо на місці театру, який пізніше перебудували до невпізнаваності й перетворили на філармонію. Про цей храм муз ми вже писали, тож зосередимось на інших об’єктах.