Минулими вихідними понад 70 мешканок Івано-Франківська взяли участь в одноденному військовому вишколі, який організувала ГО «Українська Жіноча Варта». Їх навчали, як захистити себе та рідних, як поводитися зі зброєю, як вижити і допомогти пораненому, як зрозуміти чоловіків, які воюють на сході, та – що таке війна. Правда, все – лише в теорії.
Кров амазонок
Морозяний ранок. На годиннику 09:30. Зручний одяг, у наплічнику термос з чаєм, змінне взуття та прикріплений каремат. До вишколу готова.
Під фізкультурно-оздоровчим комплексом, що на Симоненка, 13, жінки-водії паркують авто, приїздять таксі, звідти виходять дівчата і жіночки. Всі у спортивному одязі, з наплічниками, сумками. О десятій розпочинаються навчання, які триватимуть вісім годин.
Є два інструктори – у формі, в балаклавах. Обличчя не показують, не називаються. Вони військові, які регулярно їздять на схід, а під час відпусток їх залучають для таких навчань.
Старший інструктор, дебелий чоловік, певно, років за 40, робить вступну лекцію – про армію, АТО. Розповідає про роль жінки на війні. Каже, насправді, у нас це в крові, ще від сарматів. Ще тоді жінки об’єднувались у загони і воювали нарівні з чоловіками. То були войовничі амазонки. Стає цікавіше.
Він каже, і зараз на сході воює багато жінок, зокрема, у його підрозділі. Вони найкращі снайпери, а жіноча інтуїція в розвідці – це сила. Ще розповідає, деякі жінки в екстремальних ситуаціях сильніші за чоловіків. І, що цікаво, просять називати їх чоловічими іменами. Хочуть рівноцінного ставлення.
На собі – 40 кг
Саме стільки важить наплічник, амуніція, зброя і все, що в наплічнику, тобто необхідне для розвідника. Про це розповідає інший інструктор – молодий, сухенький, на вигляд – взагалі хлопча. Але говорив тоном командира, тож усі чемно слухали та конспектували. Забіжу наперед, блокнот і ручка були нашими головними знаряддями.
«Що найперше і найважливіше має бути на бійці? – намагався жартувати молодий інструктор. – Правильно – білизна! Термобілизна повинна бути на три зірочки. Далі форма. Намені – нашого виробництва, розмальовка – дубок. При пожежі вона просто плавиться і завдає тяжких опіків. Найкраще купувати німецьку чи англійську».
Говорить про бронежилет, який має бути четвертого рівня захисту. Ще є кевларові, для механіків бойових машин. Розповідає про кевларові каски, зручні та легкі, але бояться води та мають обмежений термін придатності – п’ять років.
«Саперна лопатка, – інструктор виймає її з наплічника. – Тут найкращий варіант – ще радянський. Імпортні треба скручувати, розкручувати. А тут витяг – і тобі ніж, сокира, лопата. І в рукопашній – жахливіша за ніж».
Далі інструктор розкладає плащ-палатку. На неї – спальник, каремат, кусачки, мідні дроти, термоковдра (зберігає тепло 36 градусів і може використовуватися 20-30 разів), гідротент, гідроплівка, дрібнозерниста маскувальна зелена сітка.
«Брезентовий ремінь – для чого? – інструктор виймає стрічку кольору хакі. – Найперше – підперезати штани. А ще можна зв’язати полоненого, використати як джгут або для транспортування пораненого. Усі речі в наплічнику мають бути компактними і багатофункціональними. У кого на що вистачить фантазії».
Повзали, перевертали, відтягали
Наступний навчальний блок – медичний. Дуже важливий, адже основна причина втрат – невчасно надана допомога на полі бою. Інструктори наголошують, що 80-90 % бійців гинуть через банальну втрату крові та шок, при якому людина може захлинутися блювотинням чи у неї може запасти язик.
В аптечці бійця має бути джгут, який легко виймається, кровоспинні – целокс чи бинт-целокс. Його можна просто запихати у відкриту рану, поки лізе. Джгути накладати лише вище рани. Як треба, то і два. Важливо записати час, коли поставили джгут, – на лобі пораненого чи на самому джгуті. Лікарі в госпіталі дивляться, кому найперше надавати допомогу.
Але перед тим, як його доправити туди, треба вивезти чи винести пораненого з поля бою. Інструктор вибрав одну з учасниць вишколу, яка була «пораненою». На ній показував, що слід робити при ураженні нижньої кінцівки. Далі всі мали повторювати.
До пораненого треба підповзти, в жодному разі не бігти, не вклякати. Перевернути на живіт, закинути його ушкоджену ногу собі на плече та накласти джгут. І все це лежачи, бо ж обстріл. Далі різко охопити своєю ногою під його коліном, рукою за бронежилет та перевернути на себе. І так із пораненим товаришем на собі відповзати у безпечне місце. Важко. А ще треба не забути про свою та його зброю, і як треба, то ще й відстрілюватися.
Далі дівчата тренувалися одні на одних. Повзали, перевертали, відтягали. Зате було тепло, бо хоч трохи розрухалися.
Самоорганізація – найефективніше
Після невеличкого курсу цивільної оборони та політгодинки нам, нарешті, показали зброю. Але то здаля. І знову теорія.
Чесно кажучи, вже до кінця вишколу на обличчі більшості учасниць читалося велике розчарування. Люди прийшли, приїхали сюди вчитися щось робити. Навіщо ж каремати, зручний одяг?
Організатори відбивалися як могли. Говорили, що з таким вперше стикнулися в Івано-Франківську. В інших регіонах все було зовсім по-іншому. А за організацію на місці взялася Івано-Франківська ОДА, яка надала лише холодний спортивний зал для теорії, а про практичні заняття на місцевості якось не подбали. Та й узагалі виглядало воно все як відчіпне.
Голова ГО «Українська Жіноча Варта» Олена Білецька пообіцяла приїхати ще і провести вже повноцінне практичне заняття. А за організацію візьмуться жінки-активістки, а не влада. Хоча тут можна винести якісь свої плюси. Жінки зрозуміли, що треба об’єднуватися і можна робити це все самим, а не чекати від когось допомоги. Згуртувалися, обмінялися контактами, знайомствами. Чекатимемо дій.
Від організаторів
«Що ми побачили з цих вишколів? – говорить голова ГО «Українська Жіноча Варта» Олена Білецька. – Що жінки діляться на три категорії. Перша – ті, кому це цікаво. Друга – які хочуть після цього отримати більш спеціалізовані знання, тобто записатися на медичні курси, курси для волонтерів чи стрілецькі вишколи. За одне заняття ми їх усього не навчимо. І третя група – жінки, які хочуть записатися в жіночий батальйон».
Для останніх зовсім інша програма – казармений режим і два-три місяці навчань у Києві на базі. Потім жінок-добровольців розділяють по батальйонах – в аеророзвідку, кібер-підрозділи чи приєднуються до батальйонів на сході.
За словами Олени Білецької, добровольців серед жінок багато. Основна вікова категорія – від 24 до 35 років. Більшість із них раніше жодного стосунку до військової справи не мали.
Такі вишколи у містах проводять з метою заохотити жінок записуватися в добровольці.
