Повальне «освоєння» перших поверхів кам’яниць – це якась нова форма метаболізму по-українськи. Відомо, що метаболісти десь на початку 1960-х років і в першу чергу в Японії схилилися до трансформування традиційного «функціонального» житла подібно до мутацій у природі. Але в Японії, з її стрімким розвитком економіки, тоді гостро постала проблема виробничих, офісних і житлових площ. Певно, там і тоді цей крок був природним. Цей етап країна пережила і тепер повернулася до загальносвітового архітектурного процесу.
Втім, повертаючись до наших проблем, не можна не констатувати наш своєрідний «містечковий метаболізм», який до того ж є неосмисленим. Це якась ознака часу і вона прослідковується, звісно, не лише у Станіславі. Але в старих містах (історичних) це особливо відчутно й болісно.
Потоком йдуть пропозиції на «освоєння» приміщень під новітні функції. В історичній споруді хтось вирішує влаштувати магазин (офіс, майстерню, лічницю, кафе). З огляду на розвиток малого бізнесу заперечити важко. Безумовно, коли охорона пам’яток стає перед необхідністю збереження автентичних рис пам’ятки, – це недопустимо (незаконно). Натомість є архітектурні майстерні, які, отримавши відповідні ліцензії, готові йти на будь-які компроміси задля заробітку (чесного й часто натхненного). Архітектори намагаються задовольнити замовника – як в перебудовах підвалів, горищ, так і найболючішого – перших поверхів будинків, які власне й є історичною стилістикою нашого міста. Цей процес агресивний і толерується.
В Івано-Франківську в останні роки всі містобудівельні перетворення базувалися лише на адаптації прагнень і можливостей окремих забудовників і доцільності цих бажань у стратегії міста на поповнення бюджету будь-яким способом. Себто цивілізованих мотивів чи керованості процесами не відбувалось.
Прецедентом було перебудова кварталу на вулиці Галицькій, 9-29. Тоді власне й відбулася перша спроба «освоєння» старого житлового фонду під суспільні можливості. Тоді вперше постала проблема відкриття першого поверху центрального містового кварталу для суспільних, а потім і бізнесових потреб. Це, напевно, чи не найкращий архітектурний проект останніх 30 років у нашому місті. В тому сенсі, що при позірному збереженні історичної тканини і навіть її елементів вдалося поставити принципово нове бачення урбанного простору, надати значення історичному ресурсу міста. Це вже потім виросла ідея стратегії міста на туристичну та наукову галузі.
Повертаючись до «метаболічних закидів», важливо визначити стратегічно – яким чином може відбуватись «конвергенція» звичного (традиційного, історичного) міського контексту до нових вимог часу. Можливо, ця проблема брутального «врізання» нових вимог і бажань має бути певним чином опанована й, можливо, очолена?
Усі ці безкінечні «додавання» ідей та ідейок на пам’ятники, новітні архітектурні домінанти, дитячі майданчики, каплички і церковці – вони з одного боку регламентовані законодавством (десь, можливо, і генеральними планами), але вони не осмислені стратегіями та баченням міста як історичного. Тоді давайте вже створимо новий план на «метаболізацію» всього урбаністичного ресурсу. У Львові цей шлях було названо «Інтегрованою концепцією розвитку центральної частини Львова». І почався він – саме з осмислення культурної спадщини міста.
Ігор Панчишин
