Найщасливішими були десятиліття, коли я жив за рослинним календарем. Коли не було ні мети, ні сенсу більшого, як встигати за фенологічними змінами у побуті. Передовсім рослини, тобто квіти. Квіти і рослини завдавали хронологію краси. Слід було бути лиш уважним і адекватним. І усі дні і тижні, навіть місяці ставали оправданими без пошуку жодних додаткових підтверджень значимості, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Первоцвіти і котики, бруньки і краплі соку дерев. Мускарії згодом. А тоді, відразу, ні з того ні з ового – нарциси і тюльпани. Паралельно – алича та інші сливкові. Тоді яблуневі. А тим часом багато трави у сподіваних і несподіваних місцях. Приріст за ніч неймовірний. Каштани бубнявіють, заки не розродяться шматами вибухлого листя. Ще день-два і шмати стають напруженими. Тіні щораз суцільнішими. Пора, коли лягаєш спати ще в одному світі, а прокидаєшся в цілком іншому.
До винограду лізе вверх підземна невидима вода. Розштовхує бруньки і листочки. З виноградом особливо цікаво співпереживати сторони світу. Найліпше освітлення тепер пришвидшилося до початку дня. Тож листя починається зі сходу.
Чим грубша лоза, тим помітніше.
Півонії і іриси сперечаються за першість у змінених кліматичних умовах. Іриси вибухають гострими шпилями, півонії тим часом просто набрякають. Дощі полощуть одних і других. Ірисів тепер стало набагато більше. У сенсі, що різні сорти. Надмірно гарні. Півонії, які прийдуть за ними, простіші у своїй розкоші.
Тоді розквітне виноград, пахнучи медовим мускатом. А на аличі вже не тільки щільне листя, але й порядні зелені плоди. Десь ще між тим усім відбувся боз, бузок. Вже важко згадати про те, що були і маґнолії, і жахливо гарні квіти айви.
Заки що до чого – вже трускавки. Значить невдовзі у травах будуть суниці. Дивовижний темп. Так минає життя. Треба хоч щось зафіксувати. Немов упав у глибоку гірську ріку, що несе тебе до водоспаду. Напір, прозорість, зеленість, все миготить, бракує повітря, нема за що вхопитися. Гомін і тиша. Ти живеш, заки несе тебе потік сезонних квітів і рослин.
Що там далі?
Черешні, порічки, а з квітів? Має же ж щось бути звично – небувале. А, так, ще липи мають мати цвіт. А модрини, здається, ще давніше позеленіли. От уже вибілюються паперівки. От уже жовтіє і буріє найзеленіша зовсім недавно трава. Жовтий аґрест. Малини.
Скільки разів це все вже було. А так, як отепер – ще ні. Ніколи так усе не буяло. Лиш би не відвертатися, а зануритися. Піти за тим ростом. Пропустити його через себе і у ньому розчинитися.
Чим ближче до осені, яка вміє віднедавна так вдало розтягатися, тим бурхлива пам’ять насіння і паростка слабне. Плоди стають повільнішими. Насиченішими. Лінивство ситості запанує у жовтій гарячі печі літа.
Тоді нема більшого сенсу, як напихати у мозок, якого невдовзі вистудять перші холоди, кольори і смаки. Поглинати враження. Вчитися бути такими ж мудрими, як усі ці втомлені щастям рослини.
Якось отак. Хронометр є опорою. Заки ми з тим усім поруч.
