Лише двадцять три роки я жив у радянському союзі. Жив як ворог, який користується тим, що ворог дає. Останні роки союзу були вже не такими, як попередні десятиліття. А у найостанніші роки відбувалася поступова українська революція.
Тому моїм великим здивуванням було те, що навіть після грудневого референдуму моє щоденне життя майже не змінилося. В моєму оточенні Україна була завжди, і тепер вона була такою ж. Лиш легальною. Мені було дивно, що найяскравіша подія двадцятого століття – кінець імперії зла і абсурду – на щодень в західноукраїнському місті виглядає не так колоритно, як мало би бути. Найяскравішим явищем була раптова свобода слова, пам’яті і совісті, пише Тарас Прохасько у своїй колонці на Zbruc.
Так собі і жив, свободою насолоджуючись. Аж у 2005 році у моє життя прийшла справжня революція. Аж тоді я був вимушений побачити, що насправді є революцією. Тектонічним розламом. Крахом старого світу.
Директор новоствореної провінційної газети, куди мене прийняли на роботу, видав мені мобільний телефон. Я казав – пощо. Він казав – треба, обов’язково, мусиш бути на зв’язку, це не обговорюється. Так я відчув, що свобода закінчилася. Зручно, звичайно, могти когось потурбувати тоді, коли захочеш, але не в цьому же ж свобода. Бо маєш апарат, через який тебе потурбують, коли захочуть.
Впродовж кількох місяців я зрозумів, що у великій мапі мобільної популяції я перетворився на носія джерела безперервного зв’язку. Спочатку пасивного, бо довший час тільки відповідав на виклики, а невдовзі – активного. Бо сам почав переносити своє життя у телефонні виклики і розмови.
У цьому світі все більше ставав не собою, а чиїмось контактом.
У більшості випадків зручність комунікації перетворювала потребу домовитися про зустріч, щоби поговорити, у залагодження всього без потреби бачитися.
Розширення можливостей якось бути з людьми звузилися до реальної втрати часу перебування з ними. Зрештою, це деформувало і мене самого. Адже Я-телефонічний закономірно попросту не міг бути тим, ким я є не через радіоп’єси мобільної телефонії. Люди і так є подібними на чудеса ролевого калейдоскопу, коли вибудовують природні живі стосунки з різними іншими людьми. Через телефон – де зі всього Я залишаються тільки інтонації і тембр – постатей Я стає небезпечно багато.
З часом виробилася нова етика. І етикет теж. Я почав забувати, як давав собі ради без мобільного. Як ніхто не знав, що зі мною, коли я десь. Як я не знав, що з моїми, коли я десь. Тривожність, якої не було давніше, зобов’язувала до регулярних звітів, опитувань, втручань, які могли би загальну тривожність зм’якшити.
Аж у двадцять другому довелося перейти на смартфон. Щоби ще більше світу могти носити у кишені. Доступу стало неймовірно більше. Всі справи вирішуються через телефон. Мене стає щораз менше, бо я завжди під рукою, бо світ завжди у кишені. Замість того, щоби спокійно собі щось думати, фізично перебуваючи у самоті, мусиш тримати себе за руки, щоби з переляком не подивитися у кишеню зі світом – що там, де мене нема, що там, де мене у природний спосіб нікому не потрібно.
Я погоджуюся, що інакше теперішній світ функціонувати не може. Я з вдячністю користуюся можливістю переслати випадкове фото невипадковому любому і близькому. Просто розумію, що стає все більше людей, які не знають, що таке життя без мобільного телефону. А тому ніяк не можуть уявити собі, якими були люди, яким було життя перед цим.
Ото і є найбільшою революцією. Обривом попереднього тривання. Відповідно – часом творення редагованих міфів і знакових систем, в яких уже не йдеться про свободу.
Читайте також: «Траву треба косити, а не палити». В Яблуниці провели фестиваль кішні (ФОТО)
