Хоч файне життя врешті виявляється підбіркою ненормальностей, варто зважати, аби ті чудесні ненормальності не переросли у нудні банальні збоченства. Знаючи природу людей – отже, себе – завжди намагався пройти по межі між красою літературної оповіді і тим, куди не слід зазирати. Чого не варто навіть формулювати як потенційну історію, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Це важко, бо що ж тоді говорити? Казання про щось добре завжди нудніше – чи не таке захопливе – ніж усілякі злобні диявольські штучки-ідейки. Добро на перший погляд одноманітніше від іскристості і винахідливості по-справжньому шахових комбінацій злого.
А ще й проблема мотивації. Пощо щось казати? Когось навчити, комусь порадити, комусь показати, який я можу бути, яким я насправді є, яким мене варто запам’ятати..? Та ні, просто хай буде історійка, яка нічого не означає.
Просто – як то є з багатоманітністю зовсім непотрібних сучасній людині видів тварин і рослин – вона має бути розказана, щоби Бог тішився, що так не тільки було, але й було так сказано. І врешті – написано.
Ніяке не збочення, не перверзія.
Жодного поганства чи відьомства…
Так хотів. У моєму дитинстві казали – хотілося, захотілося. І тоді, а тим більше тепер, така форма вважається втечею від об’єктності. Отже, від відповідальності, і є ознакою недорозвиненості, дитинності. А що, якщо власне у цьому присутня якась воля інша, ніж моя, про що ми іноді твердимо у молитві?
Може, то тінь найбільшого нашого завдання, найбільшого нашого прокляття, найбільшого нашого взагалі – бути спроможним слухати, дивитися, пам’ятати, мацати заради того, щоби почути, побачити, запам’ятати, намацати вирішальні знаки, розкидані у просторі, але адресовані дуже персонально. Аби розшифрувати, що важливе, а що марне.
У довгій шуфляді старого бюрка у Львові, куди мені не варто було заглядати, я знайшов серед сотні всіляких цікавих речей і бурштиновий довгий мундштук із срібним закінченням. Боже, та це ж цибух моєї улюбленої прабабці Олі.
Вона курила до останніх днів. Заки не померла від раку легенів. Я нюхав. І занюхав смоли єгипетського тютюну з тридцятих років двадцятого століття. Були тоді вже вісімдесяті. Пів століття. Тоді я зробив мікрозлочин, близький до перверзії.
Запхав мундштук у кишеню. Пішов до перших стежок цитаделі. Вставив у бурштин цигарку BT. Вона нагріла старі смоли і роздула півстолітні запахи. Я не тільки тримав зубами і губами щось, що ніхто більше після прабабці не тримав у роті (сучасні аналізи ДНК могли би це підтвердити, як ми з нею змішалися у той момент), але й дихав повітрям, яке вона не до кінця видихала.
Тато колись розповідав такий анекдот.
Прийшов гуцул – і то не було чимось образливим – до ресторану у Відні. Сів до столу і попросив шклянку води і скибку хліба. Бо так хотів, більшого йому не було потрібно.
Мажордом, який попри весь свій досвід не зміг відчитати послання правильно, сказав, що у такому люксусовому ресторані не можна робити настільки мізерні замовлення. Тоді гуцул – приймаючи правила гри – витягнув з череса одну з багатьох золотих монет і оголосив: балювати, то балювати… прошу відро води і цілий хліб!
Балювати, то балювати. Нащось скажу про ще один свій випадок.
Тато вже був страшенно худий і безсилий. Я повів його у лікарняний душ. Ліпше я б такого ніколи не бачив. Хоч потім бачив ще гірше. Тато сполокався і попросив у мене цигарку. Його перед тим ніколи не обходили всілякі правила куріння у таких місцях. Ще недавно він курив навіть у палаті хірургічного відділення так, як у читинській школі – пускаючи майстерно дим стіною, ніхто навіть не відчував, нікому отже не шкодило. А тоді у лазничці зрозумів, що не може більше від двох затяжок.
Було мокро, пара, але не тому.
Попросту відчитав свій знак. Фініта. Більше, як пів сигарети, загашеної татовими пальцями, я заховав у задню кишеню штанів. Ні тато, ні я ніколи не залишали після себе сміття, решток, слідів. Потім ми довго верталися до палати. Потім ще хтось там помер, і мене попросили допомогти перенести небіжчика до моргу.
Потім я ще трохи сидів біля тата. Потім побіг додому. Потім зняв брудні штани і одягнув чисті. Через якийсь час тато помер. Ще через якийсь час знайшов у кишені брудних штанів недопалену цигарку. Ніяких перверзій. Я просто докурив то, що не зміг він зробити.
Читайте: «Усе склалося». На Прикарпатті планують відновити легендарну старшинську школу УПА «Ґреґіт»
