Перший удар у праву щоку переважно є імпульсивним. Це хоче зробити практично кожна людина. Навіть мама. Найдорожча мама залюбки дає своїй рідній дитині того ляпаса. Коли не дає, то хоче. Усі близькі залюбки зробили би таке з близькими, будучи щиро переконаними у тому, що вони мають велику добру рацію, а той, кого ляпнули, нічого цього не розуміє.
Слабкість мовного порозуміння, неспроможність сказати те, що тебе викручує і перевертає, коли ти думаєш про благо тупуватого співрозмовника, з яким доводиться жити, закінчується жестом. Жестом зверхності і приниження, якщо дивитися в обох керунках.
Ляпас може бути не нищівним, це зовсім не те, що вибрати своїми напруженими пальцями очне яблуко учасника дискусії. Ляпас у культурі означає не тільки якесь цілковите заперечення і знецінення. У ньому є закладена надія на порозуміння – отямся, пише Тарас Прохасько у своїй колонці на Zbruc.
І що тоді з лівою щокою? Чи є в таких випадках підставляння її знаком упокорення? Радше нє. Це вже ознака отверезіння, усвідомлення своєї вартості і безляк перед натиском. Йму до віри, але не відрікаюся. І ти нічого мені не зробиш, бо я тобі піддаюся. Бачиш, як неприємно траскати по ликові того, кого перший удар не залякав, не звалив з ніг. Зроби ще раз. Заспокійся. Ти не можеш спричинити мені шкоди, коли таким є мій вільний вибір. Тож не розповідай мені, яким я маю тобі бути, я собі і Йому. І все. Коли я підставляюся, то я, перепрошую, доміную, то моя гра, якою я тебе веду.
Що далі? Далі – плащ. Чи остання сорочка. Не має аж такого значення. Йому сподобалося. І вже він без цього не може обійтися. Переважно думає про твою невдячність. А плащ чи сорочка мала би бути йому сатисфакцією. Так собі убогий вигадав. То дай йому, хай заспокоїться, він все одно вдячним не стане за то твоє останнє. Буде думати, що він такий страшний, що ти віднєкуєшся останнім. Не знає, що тобі той плащ вже давно плутається межи ногами. Що він є тим спадком, який гріє і не дає наступного кроку зробити.
Давай йому плащ. Але сам накинь на плечі, сам защепи пряжку. Так, аби не лишилося у нього відчуття, що він сам у тебе вихопив, вирвав.
Бо після цього починається найважливіше. Третя штука. Як він вимагає, щоби ти провів його одну міру (милю, дистанцію, кілометри), проведи його дві (два, двічі і ще більше).
Йому вже досить, він захеканий, спраглий, путається у твоєму плащі… А ти кажеш – а нє, ще трохи, вставай і іди, я з тобою, веду тебе далі, хоч ти того і не сподівався, але я можу і так треба…
І тоді все наповнюється іншим сенсом. Насильник стає холєрсько втомленим. Йому вже нікуди не треба. Ти плескаєш його по обох щоках, аби він не млів у цій дорозі. Він тарабанить на собі твій важкий плащ, готовий скинути здобутий тягар на півдороги. А ти кажеш – ходи, ще трохи, ще попереду одна міра, і друга, і ще… Маємо час. І гідність того, хто йде своїм шляхом.
Без паніки підставляючи щоку і роздаючи цілий комплект останніх тяжких плащів.
Читайте також: Нікому не кажемо «ні». Як молодь у Франківську створила ініціативу «Переберія 42» і допомагає військовим та не тільки
