У нас, при відсутності компетентного експертного товариства, легко прокладати кабелі та дроти маніпулятивного контролю. Перетворювати специфічні поняття та гасла на інструменти задурювання, а населення – на колективного «песика Павлова», котрий мусить згідно гавкати в той момент, коли влада запалює перед ним чергову пропагандистську «лампочку».
Якщо вже Америка, то Нью-Йорк. Якщо вже Нью-Йорк, то Мангеттен. Ці два речення, ніби якийсь рефрен з надокучливої пісеньки, крутилися в моїй голові, коли минулого тижня я вибрався на прогулянку знаним уже маршрутом.
Мені не подобається, коли мат стає несучою конструкцію сказаного, бо це веде до зубожіння мовлення. Але подобається, коли доречно вживаються певні матовокореневі слова-поняття, бо це може збагатити мовлення доданою ясністю.
Нині в Україні живуть дві українські спільноти. Світогляд першої (більшої) формує телевізор, а світогляд другої (меншої) — інтернет. Донедавна я вважав — чисто умоглядно — що кількісне співвідношення десь 10 до 1
Хотів побачити, як виглядає країна, через яку проїжджав тридцять п’ять років тому. А натомість закохався. Як старий, якому очистився доступ до його ж підліткових відчуттів. І це дуже непрофесійно. Бо привезена інформація стає мало вжитковою через речі, які не надаються до аналізу.
Вергілій, д’Ареццо, Альціоно, Шекспір, Мольєр, Стендаль та багато інших відомих та увінчаних лаврами не гребували присвоювати уривки та навіть цілі твори, написані чужою рукою. Доходило не лише до знищення плагіаторами рукописів-«першоджерел», але й до вбивств справжніх авторів.
“Книга Ольги Франко розрахована на куховарок досвідчених, практичних, не позбавлених фантазії. Не секрет, що від кухні залежить добрий настрій і здоров’я родини, і кожна сучасна жінка, яка дорожить цим, повинна пам’ятати, що досвід – річ набута, а тому користуючись рецептами пропонованої “Практичної кухні”, вона неодмінно набуде його”, – фрагмент з передмови до перевиданої в 90-х книжки Франко.
У нашій щорічній епопеї з Євробаченням чітко й послідовно простежується загальна еволюція нової української культури. Навіть такий неофіт (і щиро кажучи, дилетант) від поп-музики, як я, не може цього не помітити
Навіть деякі його найближчі містові приятелі – через те, що парадигма впливає на слух – думали, що його треба називати Шайтаном. Хоча його справжнє поганяло Шантан
Десь коло двох тижнів тому промайнула новина, що їй я спершу зрадів. Точніше, не так їй, як її заголовкові: «Найгірше українці ставляться до Путіна»
Поліцаї знають, що тут відбувається регулярний злочин. Вони не залякані цими злочинцями і не отримують від них ніяких грошей за толерантність
Дочекайтеся цього рівно за тиждень – наступної п’ятниці. Сам я вже аж не можу дочекатися, тож прискорюю мить прем’єри бодай написанням цих рядків
Розумію Віктора Єрофєєва, коли він каже, що його Росія вміщається в його голові і його ж книжковій шафі
Коли ми з друзями-поетами тепер уже справді дуже далекого 1985 року домовлялися, що наше тріо буде називатися Бу-Ба-Бу, наші знання про дадаїстів перебували десь поблизу нуля
Пам’ятаю, який я був щасливий, коли моя дев’яносторічна бабця вдавилася кур’ячою кісткою