Тарас Прохасько: Тири-пири

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

Навіть деякі його найближчі містові приятелі – через те, що парадигма впливає на слух – думали, що його треба називати Шайтаном. Хоча його справжнє поганяло Шантан. Свого часу, радіючи з того, у що перетворювався якийсь гуцульський кабак, в якому грала його банда, він повторяв незрозумілі більшості слова: кафе-шантан, кафе шантан. Але був і шайтаном – нестримним добрим безжалісним дідьком. Він умів довести ситуацію до того рівня напруги, коли треба було з’ясувати – хто ти. І після того розслабитися. Суум квікве – це єдине, що він знав з латини. Йому було всіляке. Суцільні суперечності. Щоби довго не шукати означень, досить сказати, що він найкраще у всій нашій частині України грав блюз. Грав так, що ніхто ні у Франківську, ні у Львові, ні у інших містах і селах нічого подібного не чув, бо нічого подібного не було. Тепер можна різне говорити, адже Шантан жодного разу не погодився приїхати на виступи, про які було домовлено. Він вважав, що йому не випадає грати концерт. Це якось не за понятіями.

Олег Неільчук – так він насправді називався – був дещо гемінгвеївським у тому сенсі, що дотримувався кодексу, який сам собі сформулював. А ще цілим своїм життям – як якийсь Довбуш – щоденно писав свою легенду. Після дивовижних пригод молодості, після того, що був першим в Україні, хто відсидів за рекет, визначення якого тоді ще не було у кримінальному кодексі, він практично не покидав свого Делятина. Понад усе хотів бути частиною тутешнього міфу. Йому подобалося, коли я приводив до нього всіляких приїжджих знаменитостей. Він приймав їх як дух цього місця. Завжди називав Делятин Делятіно і дуже приклався до того, щоби всі делятинці і неделятинці пам’ятали, що це – одне з найдавніших карпатських міст, щоправда, тимчасово знищене совєтами.

Він вірив, що творець не має права працювати. І завжди вигадував якісь фрази, стилізовані під графа Лео Толстого, коли заставав мене з косою або сокирою. Руки музиканта мусять бути легкими. Влітку лежав на розкладачці посеред саду під яблунями і читав. Не мав з ким про прочитане поговорити. Часом, вертаючись вночі додому, говорив вголос. Дехто чув, що у такі моменти він звертався до пам’ятника Шевченкові і Франкові, до великого дуба і високого стовпа. Ми з ним гралися у гру, про яку писав Вальтер Беньямін. У оповідача, який сидить на місці, і оповідача, який вештається світом. А потому вони зустрічаються і розповідають одне одному, що за час після останньої зустрічі сталося. Давай мені інформацію – казав він, – враження і висновки я буду робити сам.

Шантан навчився грати на гітарі у двадцять років. Завдяки молодому вчителеві музики, який приїхав попрацювати у Делятині. Потому слухав, як грають світові хлопці і навчився від них не того, як треба грати, а як можна. Потому їхня банда була найулюбленішою у всіх важливих карпатських ресторанах. Шантан грав любе, але ніколи не стримувався, щоби висадити кабацьку публіку на рок-н-рол, ритм енд блюз, босанову, справжній меланхолійний блюз. За останні тридцять років він – нероб, сумнівний тип, колишній в’язень і по-делятинськи блатний – непомітно навчив народжувати свою музику кільканадцять тутешніх хлопців різного віку. Частина з них, опинившись у Ню-Йорку (це якесь знакове місто для Делятіно) пристали до крутезних тамтешніх музикантів, розуміючи, що після делятинських закритих сейшенів можуть почуватися тут рівноправно.

Кидала і катала, автор вишуканих комбінацій, він захоплювався успіхами українських письменників у світі. Це блискучий розвод – казав він. А інакше не мож. Він любив і цінував гарні сюжети. Хоч з його розповідей приїжджі слухачі запам’ятовували переважно то, як прекрасно багатозначно звучало його слово паразит: тири-пири.

Недавно йому виповнилося шістдесят, хоч на вигляд ніхто би не дав. Тонкий і прозорий, а всередині – хорда, натягнута струна. Він вже не міг надовго виходити з хати, бо через кожні дві години треба було давати ліки мамі. Але ще зустрівся з колегою, посиділи у місті, щось навіть з’їли, трішки випили. Він просив, щоб приятель поміг здати горіхи і порізав усіх курей і зробив консерви, бо вже не годен їх пильнувати. А на другий день його вбила машина. Таке часто буває на цій дорозі, якою їздять на Буковель, не думаючи про те, що при дорозі хтось живе своїм життям. Перед тим він ходив цією дорогою тисячі разів. Легенда обернулася притчею. Блюз залишився незаписаним. Але така вже природа блюзу.

Йому було би приємно, що про нього хтось хоч щось написав.