У Косові в Музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини відкрили виставку фоторобіт у пам’ять про фотомитця, поета, громадського діяча та захисника Руслана Трача.
На виставці представлено фотороботи різних років, які зібрала дружина захисника – Ірина. Також серед експозиції – військові нагороди Руслана Трача та його бартки, які він мав навіть на війні, пише Репортер.
На початку лютого 2022 року Руслан Трач мобілізувався до ЗСУ. Був головним сержантом роти вогневої підтримки 201 батальйону 102 окремої бригади територіальної оборони. Під час служби у 2025 році отримав поранення, переніс п’ять операцій. На жаль, 19 січня 2026 року його серце не витримало.
На відкриття виставки приїхали найрідніші люди Руслана Трача – мати, дружина та сини. Також були друзі та побратими. Усі згадували про Руслана.
Мати Руслана Трача – пані Марія подякувала усім присутнім за пам’ять про її сина. Дружина Ірина розповідала про чоловікові бартки. Він ними захоплювався та досліджував. Вів дитячий гурток присвячений цій темі та ютуб-канал «Лет», де розказував усе про бартки.
Пані Ірина розповіла про бартку, зроблену з осколків градів, яку він викував з місцевим ковалем. За її словами, навіть у тому поганому металі він шукав красу.
«Я дуже тішуся, що сюди прийшли ті, хотів впізнати його ближче, – говорить громадська активістка з Чернівців Майя Фисюк. – Думаю, нас з роками буде ставати більше. Тому що слава про Русланові праці буде поширюватися. Вона і сьогодні поширюється далеко за межі України. У Швейцарії нещодавно проводився захід про митців, яких забрала війна. Під час того вечора звучали арії Василя Сліпака і перекладені вірші Руслана Трача. Також в Українському домі в Тбілісі знаходяться п’ять робіт Руслана Трача».
За словами відомої письменниці Іванни Стеф’юк бачення Руслана Трача надихнуло її писати вірші. Адже під час усіх фотосесій він дуже тонко описував те, що бачив. На обкладинці її поетичної книжки «Дика Ягода» останнє фото Руслана.
«Я не знаю другого такого митця, який думає не про технологію, як викласти світло, де стати, що зробити, – говорить Іванна Стеф’юк. – На цих фотосесіях ніхто нічого не імітував. Як треба примерзти до дерева, то мав бути іній, мала бути сорочка, рука фоторгафа примерзала до об’єктива, модель примерзала до дерева. Як мала бути веселка вкінець саду, то ми сиділи і чекали тої веселки в кінець зливи».
Про те яким Руслан був на війні, поділився побратим Андрій Мельничук. За його словами там було страшно, але йому всі довіряли.
«Якщо йде Руслан – люди були готові йти на смерть. Без нього – ні», – розповідає побратим.
Мельничук пригадує, як з жовтня 2022 до початку контрнаступу вони стояли через ставок від москалів. І Руслан заходив до них в ліс. Це потім допомогло, адже він вивчив, де саме знаходяться їхні вогневі позиції.
Коли треба було когось виручати з якоїсь абсолютно гиблої історії, він йшов і це робив.
“Якось сидимо в своїй ямі, постійно прилітає. І завдання Руслана піти до наших суміжників, бо в них там пекло, там геть погано і треба ноші, – пригадує побратим. – Йде, приходить і треба знов йти, бо в рації репетують, що стікають кров’ю. Руслан йде, бере одного закидає на плечі й починає бігти. Думаю: «А чим я гірший?». Ніколи би не міг подумати, що буду бігти так багато з чуваком на плечах! Спершу у нас був Верховинський батальйон, а потім було поповнення з хлопців зі всієї України. Для молодих людей він був прикладом. Кількість тих, кого він і надихнув, і врятував шалено велика».
За словами завідувачки Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини Вікторії Яремин, Руслан Трач багато разів виставлявся у них. Пригадує виставку у 2017, яка була присвячена бойовому мистецтву гуцулів. Та ще одну, яка була присвячена темі чоловіків на Гуцульщині. Фотографії, які зробив Руслан Трач доповнили музейними експонатами – старовинними бартками, келефами, чоловічими сорочками.
«Ніколи б не подумали, що за таких обставин доведеться робити наступну його виставку, – говорить Вікторія Яремин. – Руслан Трач – це непересічна особистість. Він дуже любив гори, любив автентику. Його пейзажі мають такий певний настрій та емоцію. Він любив знімати гори в тумані, схід чи захід сонця. Якраз оцей містичний час, коли сонце ховається за обрій, або навпаки піднімається. І усі його сюжетні фотографії та портрети – це окремий напрям – така собі етно-містика».
За словами музейниці, кожна його фоторобота – це окремий закінчений мистецький твір. Такі світлини роздивляєшся і роздивляєшся.
І роздивитися фотографії, поринути у етномістику й таким чином віддати шану митцю та військовому, косівчани та гості міста зможуть до 5 липня. Саме до того часу триватиме виставка.
Авторка: Світлана Лелик
