Тарас Прохасько: Про моє відчуття дому

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

Розумію Віктора Єрофєєва, коли він каже, що його Росія вміщається в його голові і його ж книжковій шафі. Розумію також, що розумію його, бо розумію, що належу до подібного людського типу, для яких слова – ідеї, фрази, історії, відчуття, фантазії, спогади, розмови – є вагомішою субстанцією, ніж речі. Перебувати в чомусь є важливіше, ніж щось мати. Відповідно не простір, а час є основним виміром розгортання і скручування, розтягування і стискання. Розумію також, що таких людей є дуже багато, а тому дозволяю собі поміркувати вголос про моє відчуття дому, розуміючи, що воно може бути не лише моїм.

Я народився у двадцятому столітті, яке від самого свого початку робило все для того, щоби максимально зрушити якомога більшу кількість людей із своїх місць. Із місць, які автоматично ставали найголовнішою історією кожної людини. Все, що з людиною відбувалося, відрізняло її від інших людей світу передовсім тим, що відбувалося в якомусь певному окремому місці. Історій, розказаних про своє місце було набагато більше, ніж історій про переміщення. Родинну хроніку можна було карбувати на якихось сволоках, цвинтарях, на наріжних каменях і брамах. Хроніка не зрушувала з місця. Натомість моє століття основним жанром родинної хроніки зробило родинну географію. Тепер уже не перелік поколінь, які відбувалися на своєму місці, а реєстр місць, який формував родинну історію, став необхідністю історичної пам’яті.

Двадцяте століття не тільки убило страшенну кількість людей. Ще більшу тьму воно вирвало з корінням і переносило настільки інтенсивно, що навіть десь зупинившись, людина не знала, чи варто їй пробувати вкоренитися, чи не доведеться завтра знову виривати свої корінці, які щойно звиклися з новим ґрунтом. Повітря, вітри стали надійнішим джерелом живлення, ніж непевний ґрунт.

Географічним пунктом моєї зупинки став Франківськ, який я не полишаю вже майже півстоліття. За цей час зі мною тут сталося стільки різних історій, що їхні тіні – як у лятерні магіка – я оглядаю кожної хвилина на усіх стінах, стежках, закапелках і зарослях цього міста. Але якби я хотів шукати своє коріння – це стало наприкінці того століття дуже поширеною потребою і практикою – то з’ясував би, що тіні моїх історій, того, що найдорожче, не є корінням. Зрештою, цих тіней, які собі привласнили, які зробили своїми різні площини, є зовсім не менше і у Делятині, і у Львові, ще кількох уже моїх місцях.

Шукаючи натомість коріння, я мав би заплутатися у географії відростків, географії походження і схрещення. Це могли би однаково добре бути і Моршин, і Львів, і Яблонків, і Тешин, і Серафинці, і Устрики, і Трускавець – усі ті обжиті місця, з яких двадцяте століття повиривало кавалки того, з чого складений я. Зрештою, є ще й місця тимчасових зупинок роду, які теж наповнені тінями моїх рідних, які я бачу, опинившись у цих місцях. Вони також асоціюються з можливим домом.

В кожному разі ідентифікація – справа особиста. Ми вільні називати своїм домом те, що ми ним вважаємо. І розуміти, що цей вибір не є ні нашою поразкою, ні нашою заслугою. Просто пам’ятати, що  кожне місце переповнене тінями і видивами таких самих мешканців століття, як і ми. І намагатися, щоби те, що кожного дня додаємо своїми рухами до великого театру тіней, не перетворювало площини міста у суцільний чорний екран.