Культура Статті Фото

Хто такі пиндюри та як носили трипці. Про це у Косові розкаже майстерня-музей “Чоботар” (ФОТО)

Google+PinterestLinkedInTumblr
Це дивно, але Косів ніколи не мав і не має краєзнавчого музею. Роман Хромейчук вирішив це виправити.

У своїй майстерні «Чоботар» він по крупинках – фотографіях, згадках, легендах, родинних розповідях – збирає історію рідного міста, пише Репортер.

Косівські трипці

Майстерня пана Романа розташована у самісінькому цент­рі, в підвалі колишнього єврейського будинку. Замість вивіски непримітний напис маркером на вагонці – «майстерня», плюс номер його телефону. Більшого й не треба, бо його у Косові знають всі, Роман Хромейчук – єдиний у місті чоботар.

А віднедавна його майстерня стала ще й музеєм. Тут стільки всього, що очі розбігаються. Частина простору музейна, а частина – робоча. Там поскладані інструменти, є полиці із взуттям, підвішені різні ремінці, сумки. Хромейчук у довгому чорному фартуху саме доробляє чиєсь замовлення.

Він ремонтує, шиє, реставрує взуття вже понад 30 років. Розказує, що батько був швець, і малий Роман тікав зі школи до нього в майстерню та вчився. От, закінчив дев’ятий клас і сам став майстром. Ще розказує, що його прадід також був взуттярем, але робив постоли.

«До речі, у Косові у постолах місцеві ніколи не ходили, – говорить Роман Хромейчук. – Корінні косівчани мали мешти, черевики, чоботи, адже тут було багато шевських майстерень. Ще колись було популярне таке взуття, яке називали косівські трипці чи трапці. То такі сандалі зі шкіри – підошва й пару пасочків. Їх виготовлення започаткував доктор Тарнавський. Його пацієнти ходили лише у натуральному, аби все тіло дихало. Хочу відшити ті трипці. Їх на фотографіях можна побачити. Зараз покажу».

Поки чекаємо, роздивляємось іншу частину простору – музейну. Тут на стінах дуже багато старих фото. Є полиці з книжками, статуетками косівських майстрів, у файлах, у коробках ще більше фотографій та пожовклих документів польською мовою. Ще є скрині, підсвічники, посуд, інше. Експонатів щодня більшає, каже майстер, адже косівчани дізналися про його затію та й регулярно несуть щось з родинних архівів.

«Десь у майбутньому, може, знайдеться й більше приміщення, – з усмішкою говорить пан Роман. – До встиду й ганьби, у місті ніколи не було краєзнавчого музею. Я розумію чому, бо Косів побудований поляками та євреями. Місто на той час було капіталістичне, а тоталітарна влада намагалася то все стерти».

Каже, на кінець тридцятих років минулого століття Косів мав понад 3000 мешканців. З них приблизно 2500 євреїв, 500 українців, 200 поляків та інші національності.

У малому можна більше

Жити ідеєю музею він почав більше року тому. Каже, спершу в архівах, в інтернеті познаходив фото, роздрукував, вставив у рамки та порозвішував. Хотів зробити щось приємне для клієнтів, аби роздивлялись, поки чекають на замовлення. Людям сподобалось.

Відволікається від роботи і проводить екскурсію, розказує про кожну річ.

Читайте також:

Квітка кохання, левова лапка, білотка й шовковиця. Як косівчанка Жанна Капінус приручила едельвейси (ФОТО)

«Оці документи знайдені на горищі у такому самому давньому єврейському будинку, – Хромейчук показує на папку з пожовклими паперами. – Знайома прийшла взуття ремонтувати й розказала про знахідку, що хотіла викинути, але згадала про мене й принес­ла. Там різні польські циркуляри. Один дуже цікавий. Це документ з міської управи, тобто доручення одному з власників будинку на вулиці Пілсудського, нині Незалежності, аби він зробив порядок. Щоб помалював вікна, побілив стіни, підстриг живопліт. Термін йому дали до 15 травня. Якщо не вкладеться, то заплатить мандат, тобто штраф».

Показує на стопку книжок, їх передала одна косівчанка, яка нині живе у Львові. Це путівники різних років. Пан Роман каже, хоч не дуже старі – 1966, 1972 років – але вони також історія та показують, як тоді виглядало місто. Ще одна косівчанка з Америки має передати для музею фото й книжки.

«Це дуже приємно, що люди організовуються, долучаються – і це сила! – захоплено каже чоботар. – Навіть у такому маленькому приміщенні, як моя майстерня, можна робити більші справи, ніж у великому».

До теми:

Базар починається вдосвіта. Чим живе косівський ринок (ФОТО)

Гортає рекламний буклет 1937 року лічниці доктора Тарнавського про цінності косівського клімату й важливість Косова як оздоровчого міста. Тут рекламують різні процедури.

Хромейчук переповідає про одну з них. Каже, пацієнтами Тарнавського були високопосадовці з Австрії, Польщі, Франції.

«Такі тлусті сюди приїздили, то їм давали тачку, і людина мала навантажити каміння на неї та перевезти на іншу купу, – розповідає пан Роман. – А з тої купи набрати каміння і перевезти на першу. Старожили сміються, що навіть були тачки з квадратними колесами».

Три Косова

А цікавитися історією він почав через дітей. «Вони все питалися, а чого Косів називається саме так? – згадує Хромейчук. – Також я займаюся з дітьми у недільній школі при церкві, то й там багато питали. А ще часто приїздили якісь гості чи туристи і вони мені розказували історію мого міста. Ну, встидно».

Показує на невелику товсту книжку Ігоря Пилипейка «Містечко над Рибницею». Каже, у ній вся історія Косова, тож дуже цінна для нього. Не просто читав, а ковтав кожне слово. Потім читав знову і знову.

«А вже потім йшов із дітьми гонорово й розказував, що тут було те і те, – усміхається пан Роман. – Батько Ігоря Пилипейка був петлюрівцем. Вони втекли сюди у 1920-х з правобережної України. Тоді багато солдатів Петлюри перебралося до Косова. Заснували тут різні патріотичні осередки, організації, гуртки».

Минулого року Роман Хромейчук зареєстрував у соцмережі Facebook групу «Косів гуцульський». Каже, хотів зробити таку віддушину для людей, аби відпочили від негативних новин, поринули у приємні спогади та вивчали історію свого міста. Нині у групі понад 6000 учасників. Там і місцеві мешканці, і ті косівчани, що пороз’їздилися по світах.

Цікаво, що назва групи – «Косів гуцульський» – це одна з офіційних назв міста. Розказує, що їх було три.

«До 1937 року місто називалося – Косів коло Коломиї, – розповідає чоботар. – Коломия на той час була дуже відома, а Косів було таке… Але вже з кінця 1937 року його перейменували на Косів Гуцульський. Тут відкрили такий туристичний промисел – побудували басейн, міст, багато ресторацій. До речі, в ті часи на території Польщі були три Косова: Ляцький (чи Лісовий) у Мазовецькому воєводстві, Поліський на території Білорусі і наш. У нас назва проіснувала лише два роки – до приходу перших совітів».

Також, за словами пана Романа, гуцули в місті ніколи не жили. Каже, до війни тут були лише міщани, яких гуцули називали пиндюри. Значну частину корінних мешканців, тобто євреїв, вбили німці у 1941-1942 роках. Вже після війни сюди почали заселятися люди з навколишніх сіл і ті, кого відправили сюди на роботу за направленнями. А вже їхні діти, які народились у Косові, нині вважаються корінними косівчанами.

Вернув у дитинство

«Тут такого, що можна добами розказувати, – говорить пан Роман. – Усіх, хто приносить фото, я записую. Отут папка одної родини, тут другої, третьої. Маю давні й недавні фото. Це фотографії 1920-х років. У Коломиї був 49 гуцульський стрілецький полк польської армії. Один із солдатів – косівчанин Петро Камінський. А тут фото 1930-х років – наші косівчанки шпацерують вулицями. А тут австрійські, польські вояки. Ці фото вже по війні – 1950, 1960, 1990 роки».

Показує на одне фото на стіні. Каже, часто конкурс організовує для клієнтів, мовляв, як вгадають з трьох спроб, на якому місці зроб­лене фото, то ремонтує взуття безкоштовно. Досі ніхто не вгадав.

Зізнається, що сам спершу не розумів, коли вперше побачив. На цьому фото зустріч перших совітів 1939 року. Багато людей, житлові будинки. Нині тих будинків нема…

«Люди приносять усе, що мають, – говорить чоботар. – Я їх за це дуже поважаю, бо віддають найцінніше. Це означає, що довіряють мені історію своїх родин, батьків, дідів. Віддають сокровенне – пам’ять. І хочуть, аби вона жила далі. Розповідають різні історії, які вражають».

Наприклад, про відому у Косові родину лікарів на прізвище Хомин. То ціла династія, яка почалась з Ярослава Хомина. Роман Хромейчук каже, що для нього він взірець справжнього лікаря і людини. Під час Другої світової Ярослав Хомин оперував і радянських солдат, і німців, і партизанів у лісі. За це його арештували й заслали. Але навіть на засланні лікаря-в’язня призначили керувати госпіталем. Його два сини також хірурги, онуки стали лікарями, правнуки.

«Я отримую задоволення від того, що люди приносять своє ­сокровенне, – говорить чоботар. – Усе публікую у групі. Вчора йду на роботу, якась жінка кричить: «Ромку, Ромку я тобі дуже дякую». «Та за що?» «Ти поставив фото моїх батьків. Я так вчора плакала ввечері. Ти ніби вернув мене у дитинство».

Авторка: Світлана Лелик
Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.