Володимир Єшкілєв Kордон між літом і осінню майже неможливо подолати без пригод. Перше березня, перше червня і перше грудня приходять непомітно. Але не перше вересня. І справа навіть не в тому, що починається навчальний рік. Просто щороку цього дня вмирає чергове літо, а цих літ нам одміряно не так вже й багато. Мало хто здогадується, що між тридцять першим серпня і першим вересня вмираюче літо дарує своїм паладинам і послідовникам ще одну добу – теплу, містичну, невловиму. А осінь, дозволяючи розташувати на своєму кордоні цю невловиму теплість, вимагає від літа данини. Ця містична доба за вимогою осені означається не тридцять першим серпня, а нульовим вересня. Хтось встигає прожити цю межову добу, а хтось ні. Більшість людей таки просто засинає 31‑го серпня, а прокидається 1‑го вересня.
Володимир Єшкілєв У неділю у центрі «Є» відбувся круглий стіл «Присутність літератури». Говорили, зрозуміло, про неї. Про літературу. Підводили проміжні підсумки розвитку вітчизняного літпроцесу. Думали над тим, чому не справдилися оптимістичні прогнози середини дев’яностих, коли здавалося: над світової гуманітарною ареною сходить сонце українського письменства. Зрозуміло, що до єдиної думки не прийшли, та й не буває в таких дискусіях єдиної думки.
Володимир Єшкілєв Люди прагнуть щастя. Себто, переселення у той казковий світ успіху, який їм показують у серіалах. Там, у яскравому світі, живуть у приміщеннях з наслідками євроремонтів, не працюють (лише сидять у красивих позах за красивими столами у красивих офісах) і приємно страждають від кохання. Люди прагнуть знайти ключі і паролі, якими відкриваються двері до того яскравого світу.
Володимир Єшкілєв На початку серпня на українських просторах Інтернету виник колишній ведучий програми «Епіцентр» з рефлексіями на візит патріарха Кирила. Взагалі, цей візит чомусь (я здивований) породив різноманітні емоції у великої кількості людей, з чим, в принципі, Кирила можна й привітати. Скажімо, його Константинопільський колега Варфоломій минулого року тут теж був, але такого довгого шлейфа «букафф» за собою не залишив. Але мова не про це, а про рефлексії відомого журналіста, який, серед іншого, припустив, що Україна являє собою failed state – аварійну державу. Державу, що не склалася. Й не тільки припустив, а й навів аргументи. Не дивно, що його за це поскубали патріотично налаштовані мешканці вітчизняних сайтів. Планіда бо в них така – поскубувати. Хоча, могли б, я думаю, теж навести певних аргументів на захист протилежної позиції: що держава, мовляв, склалася і не аварійна вона зовсім.
Володимир Єшкілєв Кількість маленьких занепадів і здичавінь зростала-зростала і раптом переросла в якість. У великий занепад і загальне здичавіння. І в країні в цілому, і в межах щоденної досяжності автора. Навіть огляд місцевих «інформаційних ресурсів» не втішає й не заспокоює. Політиків обмінюють на мило, блогери каються, що топили кошенят у Бистриці.
«Хоч би нас дійсно хтось окупував!» – каже старий чоловік, що примостився на узбіччі хирлявого політичного мітингу. Старий стомився стояти на спеці, витирати піт картатою хустиною і вдивлятися в обличчя чергового оратора. Він каже те, про що насправді думає. Що його пече. В нього світоглядне роздвоєння. З одного боку, він знає, що живе напередодні вісімнадцятої річниці незалежності України, що п’ятий рік Україною кермує президент-патріот і команда щирих націонал-лібералів, у яких «ліберальне» треба шукати з мікроскопом, а «національне» (в розумінні «етнографічне», що для старого одне й теж) стирчить звідусіль. З іншого боку, оратори переконують старого, що нашу країну окупували чужинці. Що треба боротися з «чужими», які сіли на шию Україні. Такий от складно закручений сюжет.
Володимир Єшкілєв Інтернеті з’явилися знімки перших «молекулярних автівок» – крихітних скуп-чень речовини, які здатні їздити на чотирьох молекулах-колесиках. Спеціалісти стверджують, що таким чином нібито зроблено принциповий крок на шляху до створення надмалих пересувних роботів, здатних, скажімо, доставляти мікроскопічні дози ліків до потрібних органів та ділянок людського тіла. Мрії збуваються. Але, як неодноразово пересвідчувалося людство, всі корисні винаходи можуть легко обертатися проти своїх творців.
Володимир Єшкілєв У видавництві «Тіповіт» побачила світ нова книжка критика і письменника Євгена Барана «У полоні стереотипів та інші есеї». У книжці вміщено 79 текстів: есе, літературні портрети, замальовки. Здебільшого це — авторські колонки Євгена у місцевій періодиці. Читані окремо, вони не справляли цілісної картини, але зібрані у книжку створили певну симфонію настроїв письменника. На сторінках книги він разом зі своїми рідними, друзями і своїм народом переживає дні, тижні, місяці першої декади двадцять першого століття — химерні часи зміни епох, коли, здавалося б, устояні, окреслені і зрозумілі речі раптом втрачають чіткість контурів і з’єднуються із загальним потоком невизначеності.
Володимир Єшкілєв Все це прийшло з півночі. Себто, не з теперішньої, а с тодішньої Півночі. Тоді був льодовик, і мамонти вештались тундрою в районі Києва, похитуючи рудими хоботами. Пересічним людям ті часи знайомі переважно завдяки мультфільму «Льодовиковий період». Я не знаю, чи насправді ота крейзанута неолітична білка ганяла за смачним неолітичним горіхом, але те, що людям тоді жилося зле, сумнівів не викликає.
Володимир Єшкілєв Помер Майкл Джексон. Смерть людини такого калібру завжди провокує на підведення підсумків і спонукає до певних узагальнень. Джексон був (і залишиться назавжди) одною з «ікон» минулого століття. Символічним маркером доби вісімдесятих і першої половини дев’яностих. Жоден майбутній документаліст, котрому спаде на думку намалювати портрет тих років, не зможе не згадати про людину, яка рухалася серед землян «місячною ходою». Джексон не надовго пережив Епоху Руйнування Стін, хоча збирався жити довше за своїх сучасників. Для цього він провів частину життя у барокамері і розробив власну філософію гігієни. Не вийшло. Йому було трохи більше за півстоліття, коли смерть прийшла до нього. Нам невідомо, якою саме була її хода того дня.
Володимир Єшкілєв Люди люблять звичне. Ця любов вища за Говерлу та ширша за Бурштинське водосховище. Ця любов народ-жується разом із особистістю і помирає на кілька тисячних секунди пізніше за мозок, у якому та особистість мала щастя замеш-кати. Бути як усі. Робити так, як робили предки. Берегти малу батьківщину. З підозрою сприймати усе нове. Копати фосу від паркана і до вечері. Закопувати її від сніданку й до собачої буди (собаку не відв’язувати). Купувати для себе своє у своїх. Цюняти з балкону після опівночі. Зраджувати після сповіді й до принагідної амнезії. Ось формула, за якою досягається любов. Спочатку тих, кого зраджують, а потім решти електорату.
Володимир Єшкілєв Є така особлива порода людей – носії істини. Вони майже нічим не відрізняються від звичайних людей. Майже. При уважному вивченні виявляється, що у носіїв істини розвиненіші горлові м’язи, випнутіші очі та ширші ніздрі. По справжньому нести істину з вузькими ніздрями практично неможливо. Тим більш, її відстоювати. Захищати її, ріднесеньку, від ядучих циніків, байдужих людей та носіїв ворожих істин. Адже незахищена істина швидко в’яне. Перестає надихати, вкривається зморшками сумнівів і тихенько злітає в небуття. До архіву, де лежить сила-силенна колишніх істин. Колись таких яскравих і свіжих, а тепер смішних і не потрібних нікому.
Володимир Єшкілєв У Галичині віддавна є традиція дрібного виробничого саботажу. Його здійснюють під гаслом: «Тишком-нишком нацюняємо начальникові до кишені». Одна знайома менеджерка, стаж роботи якої вимірюється не одним десятиліттям, досі дивується, чому це підлеглі (які не є її ворогами) не можуть прожити дня, не саботуючи її розпоряджень. При тому вони шкодять не лише начальниці, а й собі. І добре це розуміють. Та все одно з дивною впертістю займаються підкладанням під бізнес, від якого залежить їхній добробут, дрібних капосних «свинок».
Рубрика «Неформат» дозволяє час від часу нехтувати правилами і публікувати те, що часто залишається «за кадром», як на телебаченні — оператор. У редакціях газет також є своя внутрішня кухня і люди, яких мало хто бачить. Є матеріли, що часто «не проходять» за цілим списком писаних і неписаних журналістських законів. Нині ми порушимо один із них, і без зайвої скромності розкажемо про себе. Тому що маємо на те декілька причин. По-перше, про це вже просили читачі, бо хочуть познайомитися ближче. По-друге, 6 червня — День журналіста, велике свято, уря-уря!.. А по‑третє, 7 червня 2001 року перші засновники «Репортера» Олег Головенський і Наталка Катеринчук видали його пілотний номер. А для приватної регіональної газети в Україні вісім років — це серйозно. Тож, знайомтеся — «Репортер»!
Володимир Єшкілєв Ми — діти спотвореного світу. Ми живемо вже після планетарного «бунту народних мас», що привів до вершин влади не кухарок з пролетаріями, як передбачалося, а великих спекулянтів. Наші часи космічно далекі від моральних та станових координат лицарської епохи та, навіть, від куртуазної доби європейського дворянства. Пересічна моральність сучасників не дозволяє витягти негідника на суд честі. Наші наклепники невразливі. Наші хами нелякані і розквітлі. Наші багатії знають ціну нашим суддям. Наші політики виправдовуються словами і вчинками дешевих утриманок. Нам вже важко уявити, що після проголошення свободи слова у Франції в 1831 році тільки між журналістами за чотири роки відбулося 180 дуелей. І ще багато поколінь пройде, перш ніж знову серця багатьох відчують сталеву прохолоду цих слів: car l’honneur n’est pas moins sacre que les lois gouvernementales — «… адже честь не менш священна, аніж урядові постанови».