Єшкілєв ще й підколював: «Володю, я розумію, що можна підтримати колегу-художника. Але споювати привидів – це вже ні в які ворота не лізе».
А ще ми починаємо усвідомлювати, що нами маніпулювали не ті, хто «застрашував» вірусом, а, навпаки, ті, які розповідали про маніпулятивне застрашування, пише Єшкілєв.
“Ніде совковий сморід не тримається так незрушно, як у мистецьких колах. Де й досі, наче привиди, соваються неспокійні особи й пропагують щось актуальне з колгоспного репертуару брежнєвських часів”, – пише Єшкілєв.
Маси вірять у стадний імунітет і в те, що до осені «все повернеться до тями». Натомість, замість стадного імунітету маємо лише стадні міфи та примарне сподівання на те, що підсумком карантинного нетерпіння буде не «нова шизоїдність», а «нова нормальність».
“Часи змінюються. Але вся могутність цивілізації і весь накопичений за віки досвід безсилі перед інерцією занадто людського . Те саме чоло, ті самі граблі”, – пише Єшкілєв.
Є підозра, що політ цього «чорного лебедя» закінчиться не так просто, як почався. Хоча сам вірус зійде з ситуативного трону, радше за все, у простий спосіб. Втомлені кризою й карантином люди змусять уряди забути про безпеку групи ризику й вірус стане звичною частиною нашого світу. Просто стане
«Треба йти до церкви, там немає вірусів», – стогне мати оповідача. А батько скрипить зубами, бухає та присягається повбивати «тих, хто все це придумав».
Учора здолав спокусу узагальнити те, що відбувається. Написав: «Вірус прискорює зміни світу. Вбиває минуле і залишає жити майбутнє». Відтак подумав й вирішив: занадто оптимістично.
“Дзеркало пандемії з кожною годиною наближається до маски «щирості», котру натягнула на себе громада. Й все чіткіше у тому дзеркалі видно тупу розгубленість та безпомічність”, – пише Єшкілєв.
Й усе було б простіше, якби виправленням ситуації займався один штаб. Але ні. Не один. Й навіть не три. Штаби розмножуються, як вірус, і кожен пупкін намагається вставити до сценарію свою репліку. Тому діалогу не виходить.
“Джаз залишається вільним. Як на мене, вільнішим за теперішні музичні ігри на узбіччі репу, що вже втомили своїм провінційним гламуром, «апокаліптичним мурмотінням» та студійними підробками під вуличну революційність”.
“23 лютого загинув широко відомий у далеко невузьких колах «пласкоземельців» Майк Г’юз. Дядько сів у побудовану «у гаражі» ракету й стартанув у космос. Через 10 секунд літаюча каструля впала на землю з летальним для пілота і конструктора наслідком”.
“Можливо, законом втоми коригується шкала цінностей – сміттєві події скидають з себе машкару ілюзорної актуальності і стають для тебе тим, чим вони й мають бути. Разом із сміттєвими подіями відправляються у небуття їхні герої, промоутери та коментатори”.
“Відповідно, єдиний шлях – всупереч усім вітрам Гіпермодерну йти до західних секторів. Навіть якщо нас там не бачать. Навіть якщо більшість електорату продовжує блукати у культурно-цивілізаційному тумані разом з тим радянським їжачком”.
“Тому спимо далі. П’ять років поспимо на лівому боці, потім ще п’ять на животі, а там, диви, і головний демон здохне”, – пише Єшкілєв.