Володимир Єшкілєв Люди люблять звичне. Ця любов вища за Говерлу та ширша за Бурштинське водосховище. Ця любов народ-жується разом із особистістю і помирає на кілька тисячних секунди пізніше за мозок, у якому та особистість мала щастя замеш-кати. Бути як усі. Робити так, як робили предки. Берегти малу батьківщину. З підозрою сприймати усе нове. Копати фосу від паркана і до вечері. Закопувати її від сніданку й до собачої буди (собаку не відв’язувати). Купувати для себе своє у своїх. Цюняти з балкону після опівночі. Зраджувати після сповіді й до принагідної амнезії. Ось формула, за якою досягається любов. Спочатку тих, кого зраджують, а потім решти електорату.
І ось настали часи, коли формула перестає працювати. Зраджені перестають отримувати задоволення від того, що їх зраджують. Тріскає стара шуфля, котрою закопували фосу. Собака втікає. Мала батьківщина смердить несправною каналізацією. Предки виявляються брудними мавпами. Надтерплячі іноземні інвестори переходять з дипломатичної на общєпонятну і кажуть: «Ми, канєшна, підтримуємо вашу дємакратію, но ви, чуваки, вже задовбали, задовбали!» Після чого секретар-ка робить помилку, друкуючи замість «Україна» — «Уркаїна». Показник запасу звичайного існування присідає на відмітку «0». Висновок: або прийдуть зміни, або ця країна поміняє назву. І не тільки назву.
Ленін писав, що революційна ситуація визначається тим, що низи не хочуть, а верхи не можуть жити по-старому. Визначення, погодимося, не дуже коректне, але ж ми пам’ятаємо, що це визначення не від виробника, а від реалізатора товару під назвою «революція». Зрештою, цей товар тепер можна продати і під іншою назвою. Наприклад, «дефолт». Чому б і ні? Від слова «революція» вже таки тхне. Чи то немитими ногами більшовицьких комісарів, чи то гнилими помаранчами п’ятирічної давності. Може і першим, і другим одночасно. А слово «дефолт» і страшне, і свіже. Ну, трошки потерте у дев’яносто восьмому. Не біда. У Савіка Шустера його підрихтують, підмалюють і виставлять на вітрину. Адже, як інакше пояснити пенсіонерам, що держава вже не здатна виплачувати від двох до десяти тисяч гривень підстаркуватим і водночас видатним синам-дочкам Батьківщини. Тим, які, на відміну від простих смертних (в яких пенсії до двох тисяч), встигли пересісти з потягу імені Ілліча на трипільську фіру імені Андріїча.
Крах звичайного існування на наших землях, подейкують, почнеться з пенсіонерів. Крах зазвичай починається з «най-слабшої ланки». Зрозуміло, що політики намагатимуться відвести від пенсіонерів караючий меч дефолту. Адже саме пенсіонери — найвдячніший і найпрог-нозованіший виборець. Вони дисципліновано приходять на виборчі дільниці, голосують за своїх розрекламованих кумирів. Політична доцільність диктує політикам: за будь-яку ціну зберегти своє реноме серед «електорального кластера людей пенсійного і передпенсійного віку».
Адже не тільки ті, кому за 55‑60, уважно слідкують за змінами на «пенсійному фронті». Якщо тепер правлячі політики допустять секвестр бюджету Пенсійного фонду (урізання пенсійних виплат тим, в кого спеціальні або підвищені пенсії на 25 % або й на 50 %), вони втратять майже всіх виборців, старших за 45 років, або 70 % тих, хто, за прогнозами, прийде на дільниці в наступні два-три роки.
Але є інший спосіб «урізати пенсії». Це може зробити інфляція. Якщо побоювання аналітиків справедливі, «урізання» робитимуть саме так. Коли 3000 «гривневої» пенсії становитимуть лише 200 євро, фінансові стратеги вважатимуть проблему вирішеною. Не будемо нагадувати, що таку пенсію мають далеко-далеко не всі. Отже, для тих, хто заробив на старість до 1000 гривень, краще було б пережити який-небудь секвестр (при здійсненні котрого урізали би тільки пенсії держслужбовців та різноманітних «видатних та обраних»), аніж тотальне «урізання через інфляцію». Але цього не допустять політики. Вони, як завжди, заради вищої політичної справедливості, опустять усіх. Себто, знамените «сядєм усє!» стає все більш актуальним. У тій країні, назву якої секретарка помилково надрукувала «Уркаїна». Урки, до речі, як відомо з популярних серіалів, з пенсії не живуть.
