«Хоч би нас дійсно хтось окупував!» – каже старий чоловік, що примостився на узбіччі хирлявого політичного мітингу. Старий стомився стояти на спеці, витирати піт картатою хустиною і вдивлятися в обличчя чергового оратора. Він каже те, про що насправді думає. Що його пече. В нього світоглядне роздвоєння. З одного боку, він знає, що живе напередодні вісімнадцятої річниці незалежності України, що п’ятий рік Україною кермує президент-патріот і команда щирих націонал-лібералів, у яких «ліберальне» треба шукати з мікроскопом, а «національне» (в розумінні «етнографічне», що для старого одне й теж) стирчить звідусіль. З іншого боку, оратори переконують старого, що нашу країну окупували чужинці. Що треба боротися з «чужими», які сіли на шию Україні. Такий от складно закручений сюжет.
«Де ж вони, оті «внутріш-ні окупанти», про яких вони балакають?» – думає старий. У владі? Владу він бачить на тому ж таки мітингу. Обласні і міські урядники, політики і народні депутати, вгодовані і насуплені. Всі у вишиванках. З обличчями стовідсоткових, з діда-прадіда галичан. Говорять погано, але українською. Рясно цитують з Шевченка. Вони окупанти? «Ні, – вирішує старий. – Вони наші». Напевно, «чужі» десь там, у Києві. Але у Києві, знає старий, сидить Ющенко. Він теж ходить у вишиванці. І жінка його ходить. І діти інколи теж (коли треба). Тому старий здогадується, що насправ-ді ніякої окупації немає. Що оті вгодовані і насуплені просто вигадали оту «окупацію», бо самі вони тупі і бездарні. А визнати цього не хочуть. Тому то вони й придумали отих «чужих на шиї». Бо насправді на шиї народу сидять свої. Ті, що у вишиванках. І ті, що без вишиванок. І що ота хрестоматійна вишиванка вже нікому нічого не доводить, бо надіти її набагато легше, аніж навчитися не красти і робити щось корисне. Звідси у старого в голові роздвоєння.
Тому старому вже хочеться бодай чогось зрозумілого, наприклад справжньої окупації. «Коли окупація справжня, тоді, – думає старий, – усе стає на свої місця. Тоді є справжні наші (партизани, повстанці) і справжні окупанти (які не у вишиванках, виглядають інакше і балакають чужинською мовою). Перших треба підтримувати. Проти других треба воювати. Чорне – біле. Агнці – вовки. Все чітко, ясно, зрозуміло». Зрештою, цієї ясності прагне не тільки старий. Іноді здається, що нашим керманичам також зручніше було б керувати країною з партизанського бункера, а не з кабінетів.
Коли посадовці тільки уникають і звинувачують тих, кого вважають ворогами держави, тоді вони не посадовці, а партизани. Але партизанам не платять зарплат. І в партизанів не повинно бути печаток з гербами і права формувати бюджети. Їм, зрозуміло, легше бути партизанами, аніж керувати. Адже всі українські пророки, провідники і моральні авторитети «заточували» націю на боротьбу проти окупантів. І ніхто з них не пояснив, що ж треба робити потім, коли перемогу буде здобуто. Тому все українство досі спрямоване лише на одну єдину функцію – боротьбу з окупантами. В піснях – боротьба. В історії – боротьба. У промовах – боротьба. «Борітеся – поборете!». Побороли. Що далі?
Коли окупантів немає, їх треба видумати. Інакше доведеться придумувати нову національну ідею. Позитивну. Таку, яка спрямована на побудову і розвиток, а не на спротив. А вона, клята, придумуватися не хоче. Ніхто з «лідерів нації», до прикладу, досі не годен пояснити народові, яке ж врешті-решт суспільство ми будуємо? Капіталістичну олігократію, де новітні феодали разом з прокурорами полюють на двоногу здобич? Ліберальне суспільство, яке за визначенням не передбачає заборон казино, проституції і порнографії? Чи соціальну державу, яка, замість того, щоби розвиватися, набирає безнадійні кредити, збільшує податки, годує чиновництво (до переситу) і пенсіонерів (так, аби не повиздихали)?
Чому мітингові зазивали і ЗМІ не кажуть про справжню стратегіч-
ну проблему: фатальну неспроможність українства сформулювати позитивну програму розвитку? Чому знов і знов закликають боротися, боротися, боротися? Бо їм так зручніше. Адже відомо: широкі маси не люблять напружувати речовину між вухами. Їх легше на когось нацькувати, аніж організувати на позитивну роботу. Все це нагадує політику Сталіна, який проголосив, що з розвитком соціалізму класова боротьба має загострюватися. Аналогічно мислять наші «патентовані патріоти» (етносталіністи): що далі в незалежність, то більше окупан-тів. Але Сталін, попри боротьбу з «ворогами народу», змушував своїх рабів виконувати п’ятирічні плани. Наші ж і самі не вміють працювати, й інших не змусять. Ті інші їх просто пошлють.
Зрештою, не треба мати великої фантазії, щоби уявити собі кінцеву зупинку такої вічної боротьби з окупантами. Зупинка називається «Дурень з прапором на руїні».
Володимир Єшкілєв
