Володимир Єшкілєв Помер Майкл Джексон. Смерть людини такого калібру завжди провокує на підведення підсумків і спонукає до певних узагальнень. Джексон був (і залишиться назавжди) одною з «ікон» минулого століття. Символічним маркером доби вісімдесятих і першої половини дев’яностих. Жоден майбутній документаліст, котрому спаде на думку намалювати портрет тих років, не зможе не згадати про людину, яка рухалася серед землян «місячною ходою». Джексон не надовго пережив Епоху Руйнування Стін, хоча збирався жити довше за своїх сучасників. Для цього він провів частину життя у барокамері і розробив власну філософію гігієни. Не вийшло. Йому було трохи більше за півстоліття, коли смерть прийшла до нього. Нам невідомо, якою саме була її хода того дня.
Напевне, будь-яка спроба перестрибнути через те, що називається «людиною», приречена, якщо не на поразку, то на примноження страждань – однозначно. Природа чинить системний спротив кожній спробі її подолати. Джексон намагався перемогти і долю, і природу. Зі справжнього узбіччя переміститися до справжнього центру. З типового афроамериканця стати білим красенем. Йому вдалося і перше, і друге. Але перше залишилося його життєвим досягненням, а друге перетворило його. Одні кажуть, що на блазня. Інші – на монстра. Обидві версії сумнівні. Мені уявляється інше. Він перейшов кордон, що розділяє людину і надлюдину, не маючі візи. Навіть не звертаючись за тою візою до небесного консульства. Він чомусь вирішив, що гроші можуть все. Він був у цьому впевнений, адже він народив-ся в Америці. Але виявилось, що нетутешні прикордонники не беруть хабарів.
Якщо хтось стовідсотково відповідав образу героя міфу під назвою «американська мрія», то це був Джексон. А цей міф завжди передбачав великі заробітки. Дуже великі, такі, які б дозволили не просто вигукнути «Життя вдалося!», а вигукнути це у власному замку, на кожному поверсі якого стоять ванни й унітази зі щирого золота.
Серед митців Джексон почав заробляти справжні Великі Гроші одним із перших. У наші дні десятимільйонні гонорари співаків та акторів уже нікого не дивують. Але тоді він став піонером нового соціального виміру для митців. Він відкрив для них браму у світ мультимільйонерів, де за його доби мешкали лише банкіри, бізнесмени, біржові спекулянти і титуловані власники «старих капіталів». Митці увійшли до закритого планетарного клубу, куди їх до того запрошували лише в якості «живих речей» для мажорських розваг. Зріс престиж усіх галузей мистецтва, на межі вісімдесятих і дев’яностих різко зросли заробітки пролетарів креативного поля. Можливо, безпосереднього зв’язку між захмарними прибутками чорного хлопця з родини Джексонів і цим трендовим явищем і не було. Але, подейкують, що усі тенденції мають своїх прапороносців.
Джексон постійно влаштовував повстання. Такі, у яких він був єдиним повстанцем проти всього світу. Він повставав проти стилістичних змертвінь і суспільних забобонів, проти обмежень і кордонів. Він повстав проти моралі, а світ моралі затягнув його до судової зали. Це повстання «місячної людини» було придушене. Якби всі повстання були успішними, цей світ уже б зруйнували дощенту. Мені невідомо, чи зрозумів Джексон, що світ змінюється. Кажуть, що жодне з його концертних турне за останні дванадцять років не було завер-шене згідно з контрактом. Йому ставало все важче «підривати» зали у холонучому світі, де розгублені митці почали гратися в терористів, а бездарні терористи – у митців. Він не коментував змін і згіршень, він продовжував будувати навколо себе світ напівдитячих радощів і відбивати контрнаступи ображеної природи. Один з контрнаступів йому відбити не випало. Світ вкотре виявився міцнішим за окрему талановиту особу. І ми тепер можемо вивести з життя і смерті Джексона принагідне резюме. Перечікування світу потребує довгого життя. І це ще не факт, що довге життя гаран-тує перемогу. Її, насправді, ніщо і ніхто не здатний гарантувати. Але це вже інша історія.
Comments are closed.