Станиславів 110 років тому: крадіжки грошей, «польські євреї» та ксьондз-колонізатор

Станиславів 110 років тому – очима газети Kurjer Stanisławowski.

Продовження серіалу. Попередня серія – «Кров у лазні й наближення виборів».

Зухвалу крадіжку грошей здійснив на початку січня 1907 року банківський службовець, власник маєтку в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) Берл Ґрюнберґ. Отримавши від директора банку вексель на 10 000 корон, він перевів його у Львові в готівку, після чого до рідного міста більше не повернувся.

Джерело: Збруч

«Ймовірно, він втік до Америки, де перебувають троє його дітей, залишивши вдома дружину з двома дітьми», – припустила у числі за 13 січня 1907 року місцева газета Kurjer Stanisławowski.

Зі змісту газетної публікації важко зрозуміти, яку саме фінансову установу в Станиславові було обікрадено в такий цинічний спосіб. У той час їх у місті налічувалося півтора десятки, і майже всі вони були філіями львівських і віденських банків. До найдавніших належала українська кредитна установа “Кооперативний банк” (Ukraiński Bank Spółdzielczy), яка працювала у Станиславові з 1895 року. Хоча, можливо, у дописі йдеться про Універсальний союзний банк (Powszechny Bank Związkowy) або про Банк Спілки професійних хліборобів (Bank Związku Zawodowych Rolników). Достеменно відомо лише те, що директором банківської установи на той час був якийсь доктор Остерман, а в результаті крадіжки банк позбувся чималої, як на той час, суми грошей.

Міщанський банк у Станиславові

Більших збитків було завдано хіба що станиславівській пошті, коли 12 грудня 1906 року невідомі злодії дорогою від центрального відділення пошти до вокзалу поцупили з поштового диліжансу інкасаторський мішок із 54 000 корон. Спершу в причетності до цього злочину також запідозрили поштових працівників, але вже в новорічну ніч 1907 року їх відпустили з-під арешту через відсутність доказів. У цісарсько-королівській Дирекції пошти та телеграфу у Львові за сприяння слідству пообіцяли винагороду розміром 1000 корон.

І ось уже у вівторок, 8 січня за підозрою у скоєнні крадіжки затримали ще одного працівника станиславівської пошти – 42-річного листоношу Войцеха Павловського. «Було констатовано, що Павловський упродовж трьох тижнів витрачав великі суми грошей, особливо у будинках розпусти, але походження цих грошей не зміг пояснити», – пояснював причину підозри Kurjer Stanisławowski.

Як виявилося, Павловський потрапив у поле зору слідства тому, що кілька років тому його вже підозрювали у крадіжках з тутешньої пошти. Він тоді навіть перебував під слідством, але за браком доказів був звільнений з-під варти.

Разом з Павловським поліція затримала ще одного місцевого листоношу Яна Вацебу, який допомагав колезі тратити гроші в борделях.

А поки банкіри та поштовики нарікали на прикрі збитки, станиславівські залізничники успішно освоювали 600 тисяч корон, виділених урядом на реконструкцію місцевого вокзалу, яку, за даними газети, планували завершити восени 1907 року.

Станиславівські двірці – старий і новий

«Образ нового залізничного вокзалу, його внутрішній і зовнішній вигляд, безумовно, справляє краще враження, ніж старий двірець, саме завдяки його архітектурному виконанню. Стиль можна означити як модернізований ренесанс без неприємних для очей сецесійних викрутасів», – зауважив у дописі до газети Kurjer Stanisławowski інженер Шаль.

До речі, окрім коштів на реконструкцію самого двірця, Дирекція залізниць виділила також кредит у 90 тисяч корон для супутніх потреб. Зокрема, ці гроші були призначені на зміцнення фундаментів розбудованого вокзалу, прокладання тут телеграфних дротів, оснащення будівлі та довколишньої території електричним освітленням, нове умеблювання тощо.

Тим часом найбільшим клопотом у місті були проблеми з опаленням – через відсутність дров на урядовому складі, розташованому у тогочасному передмісті Майзлі (тепер – однойменний мікрорайон поблизу залізниці).

«Якщо зайти досередини, то ціла та територія (за утримання якої уряд платить чималу ренту), є бездеревна, як пустеля Сахара. Ані полінця не знайде там найтерплячіший шукач», – іронізував Kurjer Stanisławowski.

Газета зазначає, що такий стан справ на складі триває вже кілька місяців, хоча різні державні інституції та приватні особи уклали контракти на постачання дров. А тим часом з такої ситуації користають приватні підприємці, значно піднявши ціну на дрова в цьому опалювальному сезоні.

Як бачимо, ніц нема нового під цим небом: що за неньки України, що за бабці Австрії держава є кепським господарем, відкриваючи широкий простір для дій спекулянтів.

Щоби допомогти своїм читачам трохи зекономити на обігріві помешкань, газета публікує поради про те, як ощадливіше використовувати дрова та вугілля при пічному опаленні.

«Палити в п’єцах при відчинених навстіж дверцятах хоч би попільника, не кажучи вже про дверцята до п’єца, щоб, як то кажуть, «тепло в хату йшло», є марнотратством опалювального матеріалу», – повчали мешканців Станиславова газетярі.

Окрім того, власників пічного опалення застерігали від використання вугілля у великих кількостях, бо при його згоранні виділяється шкідливий газ, надмір якого не знаходить виходу через комин і просочується до помешкання.

Так само, як своєрідне застереження, можна оцінити статистику пожеж за попередній рік, опубліковану в тому ж числі Kurjer-а Stanisławowsk-ого. Загорянь зовнішніх (дахових) було 7, внутрішніх (кімнатних) – 11, підвальних – два, коминових – 9, фальшивих викликів – 12», – повідомляла газета.

Але пожежі – пожежами, а політика – політикою. Через наближення виборів щораз активнішими ставали політичні організації, які тоді мали виразно національний характер. Зокрема, у перші січневі дні 1907 року в Станиславові відбулося засідання громади так званих асимільованих євреїв, які, на відміну від євреїв-сіоністів, мали пропольську орієнтацію й навіть називали себе «польськими євреями». На своїх зборах «польські євреї» постановили створити крайову організацію для захисту своїх політичних прав і економічних інтересів

Одним із чільних представників цього середовища був тодішній станиславівський бургомістр Артур Німгін.

Артур Німгін народився 1856 року у Тлумачі, в полонізованій єврейській родині. Певен час був редактором газети Kurier Stanisławowski. У 1894-1896 роках обіймав посаду заступника бургомістра Станиславова, а останніх 10 років на власну руку кермував містом. Під час урядування Німгіна збудували реформістську синагогу-темпль, будівля якої (на жаль, уже без колоритних веж у мавританському стилі) збереглася донині.

Реформістська синагога у Станиславові

«Ми є польськими євреями і такими хочемо залишитися», – цитує промову бургомістра газета. Зрештою, у резолюції згаданих зборів прямо стверджувалося, що крайова єврейська організація «працюватиме в інтересах краю та польського народу».

Для повноцінної діяльності цієї політичної організації, покликаної насамперед протистояти євреям-сіоністам, які не цуралися співпраці з українцями, було вирішено створити виконавчий комітет із осідком у Львові. Від Станиславова до складу виконкому увійшли бургомістр Німгін, доктор Леон Борал і торговець сирими шкурами Едмунд Раух, член Торгово-промислової палати у Львові, імперський радник і майбутній посол до австрійського парламенту від польської Демократичної партії (1911).

На той сам час (початок 1907 року) припала спроба полонізувати приміські села Лисець, Старий Лисець і Драгомирчани, куплені за 3,5 мільйонів корон у представників давнього графського роду Чакі-Куденгофе (Csaky-Coudenhove) римо-католицьким священиком, парохом знаменитого відпустового місця Кохавини (нині Гніздичів біля Жидачева) Яном Тшопінським.

Лист-автограф о. Яна Тшопінського з печаткою римо-католицької парохії в Кохавині

1886 року Тшопінський почав свою працю духівника у Кохавині, розбудувавши каплицю на місці, де знайшовся чудодійний образ Діви Марії. Згодом тут виникло місце прощі, яке отримало гучну назву «Ясної Гори Львівської землі». Саму ж ікону коронували 1912 року за участі аж ста тисяч паломників.

Втім, праця цього священика була не лише душпастирською, але й певною мірою колонізаторською. У 1902 році, скажімо, він викупив маєтності в Дашаві (коло Стрия) і розпочав заселення цих земель «мазурами» з Малопольщі. Згодом придбав село Яйківці Жидачівського повіту, де створив ще одну польську колонію під патронатом святого Антонія (власне через це згодом село навіть змінило назву на Антонівку). А на початку січня 1907-го одразу три покутських села перейшли у власність ксьондза Тшопінського…