Якщо вірити очевидцям, то вночі на 15 червня, на Helicopter Stage при Палаці Потоцьких, гості фестивалю «Porto Franko» могли…
На психічний комфорт у розширеному середовищі стало важче впливати. Все любе зникає, щось прийнятне оновлюється. Борючись за щось, воюєш проти когось.
“PORTO FRANKO – це вільний порт актуального мистецтва, який надає артистам з усього світу свободу висловлювання, а публіці – свободу сприйняття / прийняття / участі / занурення”, – написав арт-директор фесту.
Бо, я так скажу, навіть Вацлав Гавел, про якого ми тихо мріємо, обурював чехів деякими своїми кроками. Зокрема тим, що незабаром по смерті своєї дружини, улюблениці всіх чехів, одружився вдруге, пише Юрій Винничук у своїй колонці.
“Біда в тому, що коли гарно пошукати та пошкребти навколо себе, то до цих багатокаліберних людей, із котрими порядний галичанин ніц не може мати, доведеться відносити взагалі всіх, крім самих себе. Цей прикрий факт постійно нагадує про себе”, – пише Українець.
Одного разу такий собі Малінер з Любліна, молодий на той час польський поет, прислав мені свій вірш, де були й такі рядки:
«Сім фіналів Чемпіонату Світу з Футболу це двадцять вісім років мого життя!»
У чоловікові, який мене виховував – крім усього іншого, – мені дуже подобалося його татуювання. Маленька синя стрілочка на плечі. Елегантно, лапідарно і всеохопно тому, що було функціональним.
Там, де суспільство історично втратило свої вищі касти, квітне такий собі «культ простоти».
Моє потрапляння до списку 47 якось мене не дуже й здивувало. З бандою Януковича в мене були й раніше непрості стосунки.
Музика впевнено посідає друге місце після мовчання, коли йдеться про те, щоб висловити невимовне.
Люди все менше фантазують. На ринку стільки чужих фантазій, що людям ліньки придумувати власні. Вони звикають купувати фантазії, вироблені професіоналами, розрекламовані, розфасовані, упаковані. Іноді навіть сертифіковані.
Нещодавня автокатастрофа на мосту через Бистрицю, внаслідок якої загинув Анатолій Гуменяк, окрім давньої потреби переглянути транспортну систему міста, порушила ще одну важливу потребу – ми не знаємо правил.
Усім хочеться заднім числом бути героями. Не тоді, коли цього вимагала епоха, а значно пізніше, коли вже стало цілком безпечно. І сипонули ті дисиденти, як з лантуха раки, пише Юрій Винничук.
Першого червня на сайті Київської міської ради небайдужий громадянин зареєстрував петицію №7902 під скромною назвою «Громадський транспорт. Новації».
Ніби сусідньої з Калінінградською областю Польщі не прийняли туди ще зо два десятиріччя тому. Ніби «республіки радянської Прибалтики» Литва, Латвія та Естонія не стали повноправними членами «агресивного блоку» ще в березні 2004, пише Юрій Андрухович