13 років тому, 21 листопада, Івано-Франківськ став одним із перших міст, де розпочалася Революція Гідності. Слідом за київськими активістами на центральну площу Франківська цієї ж ночі почали виходити місцеві студенти. Спершу кілька, а згодом їх вже були тисячі – розумних, свідомих і не готових миритися.
Репортер оновив свій архівний матеріал 2019 року, де ми згадуємо перші дні революції й тих, хто гуртував Майдан.

Точка неповернення
У четвер, 21 листопада 2013 року, уряд повідомив, що припиняє підготовку до угоди про асоціацію з ЄС. Натомість обирає курс на митний союз із Росією. Вже цього ж дня тоді журналіст Мустафа Найєм у соцмережах закликав киян виходити на майдан Незалежності, аби відстояти європейський вибір.
За прикладом Києва вночі на Вічевий майдан у Франківську теж почали виходити студенти й активісти. А вже наступного дня вирішили ставити на майдані намети й чергувати біля них – аби відстояти право на пристойне життя разом із цивілізованою Європою.
Михайло Малярчук був там одним із перших. Каже, студентом не був, тоді вже працював у виконкомі. Але не вийти не міг, бо бачив, що далі чекати вже не можна.
«Реально страшно ставало ще раніше – наприклад, коли журналісти возили обласними центрами фільм про Межигір’я, і у Франківську «типу» замінували «Просвіту», де мав відбутися показ. Я тоді допомагав організувати показ просто на вулиці – взяв з роботи проектор і переноски. Було зрозуміло, що все йде до чогось невідворотного».

У перші ж дні, окрім студентів, на майдані були й громадські активісти: Тарас Случик, Наталія Сербин, Михайло Джогола, Андрій Чепіль (загинув на фронті у червні 2023 року на Запорізькому напрямку– Ред.), інші. Першою їхньою акцією стало блокування дороги на Тисменицю. 23 листопада на Вічевому провели сесію міськради, після якої багато депутатів поїхало до Києва. Вже тоді говорили, що Майдан у столиці можуть просто знести.
Михайло Малярчук каже, перші дні припали на вихідні і найважливішим завданням було з понеділка, 25 листопада, підірвати студентів, які завжди ставали рушіями змін. У вечір неділі активісти до деталей планували, хто в який університет іде – в які корпуси та на які поверхи.
«Погода була жахливою – сніг з дощем. Ми розуміли: якщо вдасться витягти студентів з пар на студентський Євромайдан, то він матиме продовження. А якщо прийшло би лише кілька сотень, то нам би нічого не вдалося», – говорить Малярчук.
Тоді студенти таки підтримали революцію. Активісти підключили студентські організації, вийшли на профкоми, на ключових людей, які могли вивести за собою студентство.
«Починалося все з гуманітарного корпусу Прикарпатського університету, – розповідає Малярчук. – Хлопці просто забігали в аудиторії та закликали на майдан. Потім ми йшли до нафти й газу та медакадемії. У медиків було найважче – там студентів не випускали, блокували центральний корпус. Ми просто вривалися до них на пари. Студентів-медиків було найважче відірвати й від навчального процесу, бо в них були ще й платні «енки».

Каже, навіть у Білій хаті знайшов підтримку. Коли згодом Михайло став відповідальним за наметове містечко, міг заходити до кабінетів чиновників, просити допомоги, міський голова Віктор Анушкевичус допомагав грошима.
«Ми хотіли жити в іншій країні»
26 листопада на Вічевому майдані депутати облради провели позачергову сесію – проголосували за вимогу відставки уряду Азарова, а Януковичу пригрозили імпічментом.
28-го на саміті «Східного партнерства» у Вільнюсі Янукович таки не підписав асоціацію з ЄС. Тож 29 листопада на Вічевому майдані зібралося понад 20 тисяч людей. Один з активістів, студент Прикарпатського університету Максим Кицюк, закликав їхати на Київ. Цієї ж ночі його побили та порізали йому ноги. Справу так і не перекваліфікували з хуліганства і не знайшли винних.
«Ми хотіли жити в іншій країні, тому й вийшли на протест, – згадує ті дні Кицюк. – Але те, що мене побили в Івано-Франківську, було доволі неочікуваним. Я міг уявити, що таке може статися у моєму рідному Севастополі чи у південно-східних регіонах країни, де використання сили є набагато ефективнішим з боку місцевої влади. Відповідно, якщо так сталося, це був сигнал, що ми робимо все правильно».
Проти ночі на 30 листопада «беркутівці» жорстоко розігнали Євромайдан в Києві. Десятки протестувальників дістали травми. В МВС пояснили, що таким чином довелося зачистити площу для встановлення новорічної ялинки. 1 грудня у столиці зібралося більше мільйона обурених українців…

Протистояння триватиме майже три місяці. 20 лютого буде жорстокий розстріл майданівців, Янукович втече до Росії. На столичному Майдані поляжуть 106 героїв, понад 2000 буде поранено. Вбитих під час Євромайдану згодом назвуть Небесною сотнею. До списку війдуть і семеро прикарпатців: Ігор Дмитрів, Ігор Ткачук, Роман Гурик, Сергій Дідич, Михайло Костишин, Богдан Калиняк, Василь Шеремет.
Минуло 13 років. Ті студенти, які в листопаді 2013-го мерзли на Вічевому під мокрим снігом, давно виросли. Хтось розбудовує країну в тилу, хтось волонтерить, а багато хто змінив звичне життя на піксель – щоб довести справу, розпочату на Майдані, до кінця. І як би важко не було, ми знаємо: вистояли тоді – вистоїмо й тепер.
Читайте також: «Не розкладайте шланги, я вже загасила». Прикарпатка сама загасила уламок ракети водою з криниці



