Перед Другою світовою війною у Станиславові мешкав лікар Тадеуш Ольшанський. Він мав цікаву біографію, тричі воював та був офіцером резерву. За тодішніми законами колишні військові мали право зберігати вдома особисту зброю. Пан Тадеуш теж тримав у зачиненій шухляді свого письмового стола маузер і кольт. У ті часи лікарі відносились до заможних верств населення, і тому наш герой міг собі дозволити проживати у центрі. Він винаймав квартиру у новозбудованій кам’яниці по вулиці Камінського, 12а (тепер Франка, 12).
Одна із центральних вулиць Франківська називається «Сестер Василіянок». Цим вона завдячує греко-католицькому монастиреві, який має досить цікаву історію.
Цю дивну історію мені розказав один місцевий таксист. Пару років тому до Франківська привезли групу пакистанських нелегалів. Насправді їм обіцяли, що поїдуть вони до Парижа, але «провідники» вирішили трохи зекономити на якості виконання.
«Репортер» продовжує традицію новорічних подарунків усім шанувальникам історії Франківська. Цього разу – перша панорама Станиславова 1904 року. Вона складається з трьох світлин, які надав у наше розпорядження відомий колекціонер Олег Гречаник.
Жив собі австрійський імператор на ім’я Франц і порядковим номером один. Коли він помер, вдячні станиславівці встановили йому пам’ятник. Стояв він на сучасному майдані Шептицького, який тоді мав назву цісаря Франца. Навпроти пам’ятника знаходилась державна гімназія. Як з’ясувалось пізніше – не всі гімназисти любили цісаря.
У Франківську є об’єкти, повз які ми ходимо тисячі разів, майже не звертаючи на них увагу. Наприклад, пам’ятник Адаму Міцкевичу. Мало того, більшість взагалі смутно уявляє, як він виглядає. Звісно, читач може не погодитись: «Що там уявляти? Стоїть собі бронзовий дядька у плащі та тримає в руках книгу!». Добре, а скажіть, будь ласка, чи розстібнутий той плащ, і в якій саме руці в нього книга? Тут уже складніше.
У 1988 році для Івано-Франківського обласного комітету компартії збудували нове приміщення (сучасна Біла хата). Оскільки це був адміністративний будинок, то фронтон прикрасили гербом СРСР. Але то було не на довго. Через пару років «совітський» герб зняли. Одразу ж постало питання – чим його замінити. Тризуб тоді ще не був затверджений, через що пропонувалися різні варіанти.
My home is my castle – мій дім моя фортеця, кажуть англійці. Майже дев’яносто років тому цю фразу з усією серйозністю міг повторювати такий собі пан Мигонь, який жив у Станиславові. І не лише повторювати. Він міг цю фортецю показати…
Історик Алоїз Шарловський із сумом писав, що у 1886 році більше половини мешканців Станиславова (10 591 з 18 626) не вміли писати і читати. А так звана місцева інтелігенція, у своїй більшості, дуже мало читала серйозну літературу, а ще менше купувала. Не в останню чергу це пояснювалось тим, що оту саму «серйозну літературу», не так то просто було купити. Чому? Та тому, що тоді в місті існувала лише одна книгарня.
В Англії повно замків. Багато з них мають власних привидів, які, до речі, дуже популярні серед туристів. Івано-Франківськ теж має свого привида. Він вигідно відрізняється від англійських братів тим, що не просто бігає вночі, виє чи грюкає кайданами – він вміє музикувати. Це – привид ратуші.
Сьогодні в Івано-Франківську є шість пам’яток національного значення. Одна з них – кафедральний собор Святого Воскресіння, в народі – катедра. Що пам’ятає храм?
Ви колись були на вулиці Героїв УПА (колиш-ній Молодогвардійській)? Стара її частина забудована переважно сільськими будинками. Але серед отих хаток стоїть справжній двоповерховий палац із портиком і колонами. Будинок зведений у стилі, який історики архітектури називають «сталінський ампір», що панував у п’ятдесятих роках минулого століття. Хто й навіщо звів таку споруду на околиці Станиславова?
Прізвище комісара ковпаківського загону вже давно обросло легендами. За однією з них Руднєва підступно вбила спеціально навчена радистка з Москви. Причиною нібито стала симпатія генерала до вояків ОУН-УПА, з якими той вів переговори.
Для іванофранківців давно стало звичним явищем, коли, наприклад, в одному приміщенні сьогодні відкривається аптека, завтра там уже ігрові автомати, а післязавтра продають секонд-хенд. Колись то було інакше. Якщо у Станиславові відкривалося щось серйозне, то потім працювало довго, переходячи від батька до сина. Нині більшість міських закладів та установ мають у кращому випадку кілька десятиліть своєї історії. Втім, є й такі, що більше ста років не змінюють свого прямого призначення і приміщення. Сьогодні – про «довгожителів».
Коли роздивляєшся старі радянські поштівки, погляд зупиняється на пальмах. Так, так, справжніх пальмах, які росли у сквері Міцкевича. Одразу виникає запитання – невже у шістдесятих роках минулого століття клімат у місті був значно м’якше, ніж зараз. Будь-який метеоролог скаже – нічого подібного! Зими тоді були набагато суворішими. Тоді звідки ж узялися пальми?