Одна із центральних вулиць Франківська називається «Сестер Василіянок». Цим вона завдячує греко-католицькому монастиреві, який має досить цікаву історію.
Обіцянки треба виконувати
Історія появи цього монастиря нагадує легенду. Наприкінці ХІХ століття у Станиславові жив інженер залізниці Олександр Осостович. Він одружився на пані Краківській, яка принесла йому у посаг будинок і землю по вулиці Заболотівській (тепер Василіянок). Незабаром вона померла, залишивши чоловікові півторарічну донечку.
Батько не шкодував коштів на виховання та освіту маленької Марії. У 16 років він віддає її на навчання у монастир сестер Бенедиктинок у Перемишлі, де вона опановувала професію вчительки. Але у 1888 році дівчина несподівано померла. Було їй 18 років.
Горю пана Осостовича не було меж. Втіху він шукав у релігії. Якось під час служби у костелі він вирішив віддати половину свого маєтку сестрам Василіянкам, аби ті створили там навчальний заклад. Він заприсягнувся перед образом на таку пожертву. Проте справи на службі та інші життєві моменти скоро витіснили думки про монастир.
У 1892 році інженер одружився вдруге, і в нього один за одним стали народжуватися діти. Натомість, майже в тому порядку, в якому родилися, діти помирали. А потім його ще й з роботи звільнили. Дружина нагадала чоловікові про його обіцянку. Він щиро розкаявся та передав греко-католицькій капітулі Станиславова (зауважте, Осостович був поляком – римо-католиком) половину будинку та землі, за умови, щоб там відкрили навчальний заклад для дівчат під назвою «Інститут Марії».
 Благодійна листівка початку ХХ ст. з проектом монастиря. Кошти від їх продажу йшли на будову |
Візантія та козацьке бароко
У 1900 році до Станиславова приїхали сестри Василіянки, які взяли на себе керівництво навчальним процесом. Першою настоятелькою інституту була Анна Теодорович. В інституті діяли три відділення: агрономічне, бухгалтерське та медичне. У 1910 році поруч із інститутом відкрили вчительську семінарію та народну школу ім. Шашкевича.
Невдовзі старе приміщення вже не задовольняло заклад, який розрісся, тому сестри вирішили збудувати нове. Пожертви надходили зі всіх сторін, навіть сам Станиславівський єпископ Григорій Хомишин дав 250 000 крон на будівлю.
Проект інституту робили відомі архітектори Левинський та Лушпинський. То був цікавий проект – сучасники називають його українським стилем, в якому вдало поєднані візантійські, романські та наддніпрянські (козацьке бароко) напрями в архітектурі. Будова тривала з 1910 по 1913 роки, але грошей вистачило лише на ліве крило.
У 1912 році при монастирі відкрили новіціят – дворічні підготовчі курси для охочих бути монахинями. З його появою Станиславівський монастир став повноцінним монашим об’єднанням, в ньому працювали та молилися приблизно 90 монахинь.
Війни, шпиталь і гуцулка Ксеня
Під час Першої світової війни місто неодноразово займали російські війська. Єпископ Хомишин дозволив сестрам залишити Станиславів і переїхати у безпечніше місто, проте жодна з них не покинула монастиря. Вони влаштували тут сиротинець для бездомних дітей, а на кошти Червоного Хреста відкрили кухню для бідних. Під час Брусиловського прориву, коли бойові дії сягнули апогею, монастир на деякий час навіть перетворився на військовий шпиталь.
У повоєнні роки сестри активно викладають у вчительській семінарії. За весь період існування її закінчили близько 4000 дівчат, яких у народі називали Василіянками. Крім монахинь, там викладали і світські професори. Серед них були: брат відомого письменника Микола Лепкий, композитор Ярослав Барнич (автор «Гуцулки Ксені», всесвітньо відомий піаніст Роман Савицький та багато інших. Можна сміливо стверджувати, що у міжвоєнний період весь цвіт української інтелігенції Станиславова так чи інакше був пов’язаний з монастирем Василіянок.
У 1920-х роках сестри навіть відкрили свої філії в Ужгороді та Пряшеві (Словаччина). Тоді ж вони облаштували дитячу захоронку (дитсадок) у районі Княгинин, а пізніше – притулок для дітей-сиріт (тепер це найстарший корпус пологового будинку на вул. Чорновола).
Нарешті прийшов час добудувати головну споруду монастиря. У 1938 році архітектор Грицак зводить центральне і праве крило. Саме цю дату і прізвище можна побачити на бетоні перед центральним входом.
За «перших совітів» монастир продовжував діяти, проте сестер майже щодня викликали на допити. Їм заборонили займатися викладацькою діяльністю у монастирі. Щоб заробити на життя, монашки куховарили, працювали гувернантками чи світськими вчительками у школах.
За німців зосередилися на веденні підсобного господарства. Вони займали половину приміщень, а в решті німці влаштували військовий шпиталь.
Після війни у монастирі відкрили педагогічне училище. Монашкам лишили тільки чверть будівлі. Зберігся інвентарний опис майна, яким володіли сестри у 1945 році: церква, частина будинку, одне приміщення для тваринництва, одна корова, дві свині, вісім курей, город із садом площею 0,3 га, де ростуть 14 дерев.
 Внутрішнє подвір’я. 1930-ті роки |
Танки – вперед
У листопаді 1947 року радянська влада вирішила ліквідувати монастир. Монастирське подвір’я заповнили солдати, вантажівки, навіть танки. Перелякані сестри забарикадувалися. Тоді військові танком проломили двері та викинули жінок і церковне начиння на вулицю. Монахинь завантажили на машини та вивезли за місто. Когось відправили до Сибіру, а декого просто висадили в полі. Сестрам було заборонено оселятись ближче 40км від Станіслава. Проте у середині 1950-х цю заборону зняли і десь зо два десятки монашок повернулися до міста.
За радянської влади у будівлі були педучилище, партшкола, радгосп-технікум. З 1983 року у правому крилі відкрили обласну бібліотеку. Монастирське подвір’я зайняла військова кафедра інституту нафти і газу.
У 1993 році частину приміщень будівлі технікуму передали її законним власникам. А сьогодні всією спорудою, разом із подвір’ям, як і раніше, володіють Василіянки. І вони знову вчать дітей.
У статті використані поштівки з колекції Зеновія Жеребецького
