Родина Юліани та Олександра Новгородцевих вперше втратила дім у 2014 році, коли росіяни окупували місто Красний Луч на Луганщині. Вдруге ─ у березні 2022 року. Тоді їм довелося виїхати з Краматорська, коли неподалік будинку впав ворожий снаряд.
Позаяк Юліана та Олександр виховують нині дев’ять прийомних дітей, Фундація Олени Зеленської взялася будувати їм житло на Прикарпатті. Але цей будинок стане лише тимчасовим домом для сім’ї Новгородцевих, пише «Репортер».
«Ти мені не потрібна»
До 14 років Юліана жила з мамою та вітчимом. Вітчим ображав матір, бив і та пішла з дому. Вітчим запив ще більше, а далі просто вигнав дівчинку з дому. Так Юліана опинилась на вулиці, де прожила два роки.
Він сказав: «Ти мені не потрібна. В мене є рідний син», ─ пригадує Юліана слова вітчима. ─ Після цього я й на городі спала, і на кладовищах. Зараз цвинтар для мене не найулюбленіше місце, а раніше лише там я почувалася в безпеці. Так я виживала. Дуже важко було. Хоча постійно траплялися люди, які допомагали.
Коли Юліані виповнилось 16 років, її взяло до себе подружжя, в якого вже було троє рідних дітей. Ця сім’я допомогла дівчині стати на ноги.
Я стала четвертою, але найстаршою дитиною, ─ розповідає Юліана. ─ Вони мене прийняли, і я пообіцяла собі, що теж колись стану прийомною мамою. Після цього, коли в мене зав’язувались якісь стосунки з хлопцями, я казала їм, що в мене будуть прийомні діти. Хто цього не хотів, йшов собі далі.
У 18 років вона познайомилась з Олександром. Але, зізнається, майбутнього чоловіка і батька своїх дітей спершу в ньому не розгледіла.
Ми зустрілися в навчальному закладі, ─ каже Юліана. ─ І десь через пів року після нашого знайомства подружка каже мені: «Ти знаєш, що Олександр в тебе закоханий?». Я посміялася з цього, але запропонувала йому провести мене додому. Потім прийшла до мами і кажу: «Це не мій варіант, він дуже мовчазний». А йому сказала: «Я дуже ціную твої почуття, але давай ще трохи підростемо. Зустрінемось через три роки».
Олександр чекав і рівно через три роки, 14 лютого, вони знову зустрілися. На наступний день Юліана познайомила Олександра з батьками. Через чотири місяці він освідчився, а 6 жовтня пара розписалася.
Я просто зрозуміла, якщо він чекав три роки і ні з ким не зустрічався, то дійсно кохає мене, ─ каже Юліана.
Читайте також: Кожен обмін не дає дихати. Андріана Бойчук чекає чоловіка з полону
Діти з важкими долями
Першу дитину сім’я Новгородцевих взяла через 14 місяців після одруження. Олександр спершу вагався, не знав, чи зможе виховувати чужу дитину. До того ж хотів, аби Юліана народила сама.
Але так сталося, що Юліана захворіла й потрапила до реанімації. Лікарі повідомили Олександру, що їй залишилось жити 2-3 години. Але він не повірив і пообіцяв собі, якщо Юліана одужає, то вони візьмуть стільки дітей, скільки вона захоче.
Я дуже різко пішла на поправку, ─ розповідає Юліана. ─ 3 грудня я потрапила в реанімацію, через п’ять днів мене перевели в інтенсивну терапію, а 25 грудня в нас вже було перша дитина. Ми поїхали в Олександрію та забрали 4-річного хлопчика Максима. В дитини була дуже важка адаптація, бо в нього на очах вбили маму. Ми докладали всіх зусиль, аби він забув про це.
Через рік, проходячи повз міськвиконком, Юліана вирішила зайти до Служби у справах дітей і поцікавитись, чи є хтось на усиновлення. Була семимісячна дівчинка ─ Емілія. Вона стала другою дитиною в сім’ї Новгородцевих.
Двоє дітей ми всиновили, а коли мова зайшла за третю, то нам запропонували перейти у статус прийомної сім’ї, ─ розповідає Юліана. ─ Ми погодились, бо розуміли, що так матимемо фінансову підтримку від держави. Так у 2013 році в нас з’явилася третя дитина ─ Кирилко. В нього теж була важка доля. Майже рік він жив в якихось нелюдських умовах ─ його дуже сильно били. Був весь у шрамах. Дитина не могла навіть посміхатися, бо у нього не працювали лицеві м’язи. А у 2014 році, перед початком війни, в нас з’явилась Мирослава.
Читайте також: Франківець Андрій Даньо, який втратив на війні руку, ногу та око, нині реабілітується у Нідерландах
Планували збудувати дім
Красний Луч, де жила сім’я Новгородцевих, бойовики окупували навесні 2014 року. Але залишати дім Новгородцеви не поспішали, адже якраз завершували будувати дім своєї мрії та все чекали на українських військових.
Юліана каже, ще за три місяці до війни вони почали скуповувати продукти, бо мали погане передчуття. Коли ж місто окупували, полиці в магазинах дуже швидко спустошили.
Пізніше до нас почали доходити чутки, що люди помирають з голоду, ─ розповідає Юліана. ─ Тоді ми через соцмережі дізнавалися, де залишилися старенькі, й возили їм продукти з наших запасів. Можна сказати, волонтерили. Оскільки на машині по місту не можна було пересуватися, їздили на велосипедах. Але одного разу нас зупинили і сказали: «Ще раз побачимо, розстріляємо на місці».
А ще через деякий час Юліана дізналася, що про неї збирають інформацію бойовики. Мовляв, через неї хочуть дістатися до її прийомного батька, який двічі потрапляв у полон окупантів.
Перший раз це тривало два дні, нам досить швидко вдалося його витягти, ─ розповідає Юліана. ─ Через місяць його взяли вдруге і вже везли на розстріл, але він відкупився машиною. Тоді йому дали дві години, аби виїхати з міста. Він забрав маму і поїхав. А ми залишилися. І тут я дізнаюся, що про мене розпитують. Розумієте, якби мене забрали, батько приїхав би здаватися. Я не могла наражати його на таку небезпеку, тому ми вирішили виїжджати.
Поїхали в деокупований Краматорськ, де вже облаштувалися батьки Юліани.
Ми бачили наших хлопців в Дебальцевому і думали, що через місяць можна буде додому вертатися, ─ каже Юліана. ─ А потім знайшли квартиру, роботу. Я почала волонтерити. Якось так закрутилось, тож залишились. Я закохалася в місце, де ми жили. Краматорськ ─ дуже гарне місто.
У 2019 році Юліана та Олександр вирішили взяти ще одну дитину. Тоді Служба у справах дітей запропонувала родині перейти у статус ДБСТ ─ дитячого будинку сімейного типу.
На той час в нас було двоє всиновлених і двоє прийомних дітей. Щоб отримати статус ДБСТ, треба було поповнитись як мінімум ще трьома дітьми, ─ розповідає Юліана. ─ Ми взяли одразу чотирьох ─ всі з однієї сім’ї. Наймолодшому було 1,8 роки і тільки в нас він почав ходити, дитина дуже сильно відставала у розвитку.
Через рік сім’я Новгородцевих поповнились ще двома дітьми. І отримавши статус ДБСТ, родина отримала у Краматорську соціальне житло. Разом з тим Юліана та Олександр купили у Краматорську земельну ділянку, де планували спорудити власний будинок. У лютому 2022 року закупили будматеріали, але більше нічого не встигли.
Читайте також: Ба і Ді – і Маріуполь. Як франківська організація навчає пенсіонерів і не дає їм сумувати
Прийняли чужі люди
Вдруге покинути дім родину Новгородцевих змусила повномасштабна війна. 13 березня 2022 року був «приліт» неподалік їхнього будинку в Краматорську. Діти тоді сильно перелякалися, і сім’я вирішила евакуюватися.
За збігом обставин за день до того Юліані написала її підписниця в Instagram. Мовляв, в Галичі є люди, які готові поселити сім’ю у свою квартиру.
Коли прилетіло, я дзвоню до цих людей і кажу: «Ми їдемо до вас». І так вийшло, що нас прийняли чужі люди, які дізналися про мене з Instagram, ─ каже Юліана. ─ Але звісно, що їхати не хотілося. Важко було прийняти рішення.
Влітку 2022 року, коли старшому сину Максиму виповнилось 18 років, він сказав батькам, що хоче підписати контракт з ЗСУ. Юліана з Олександром були проти, бо ж з їхньої родини в армії вже мама, батько та два Юліанині брати.
Я дивлюся на свою дитину, а вона ще зовсім мала. Як будь-яка мама я хотіла вберегти сина. Кажу йому: «Закінчиш інститут і підеш. Ти зараз вчишся, тільки почав працювати». Але я просто відтягувала неминуче. Одного дня він пішов на роботу, а ввечері повернувся і каже: «Я пройшов ВЛК і підписав контракт. Це моє остаточне рішення і воно не обговорюється», ─ розповідає Юліана.
Ще двом повнолітнім дітям Новгородцевих вдалося відкрити візи в Канаду і вони вирішили спробувати облаштувати життя за кордоном.
Наразі в сім’ї залишається дев’ять дітей, семеро з яких ─ неповнолітні. Двох Юліана та Олександр взяли три місяці тому ─ 12-річного хлопчика і 5-річну дівчинку.
Я про цю дівчинку мріяла, мені вона снилась, ─ каже Юліана. ─ Я чоловіку казала, що дуже хочу маленьку дівчинку і щоб щебетуха була. Так сталося, що була така дитина. Насправді ми носом не вернемо, кого пропонують ─ того беремо, якщо дитина до серця припала. А тут якраз служба каже, є дівчинка дуже гарна, от ми і взяли її.
Читайте також: Помічник сім’ї захисника. Як у Франківську допомагають дружинам і матерям військових
Житло буде тимчасовим
У 2023 році родина Новгородцевих потрапила до переліку ДБСТ, яким збудують житло в рамках проєкту «Адреса дитинства» Фундації Олени Зеленської. Проєкт реалізується виключно коштом міжнародних донорів.
Нам якось зателефонували зі служби у справах дітей і сказали, що є можливість вирішити житлове питання, ─ розповідає Юліана. ─ Але на той момент ми, чесно кажучи, чекали, що війна закінчиться, і ми зможемо повернутися в Краматорськ. Тому ми подякували і відмовилися. Та з часом ми своє рішення переглянули і коли, через деякий час, нам зателефонували вдруге, то погодились.
Будують для родини Новгородцевих інклюзивний, енергоефективний одноповерховий будинок з укриттям площею 285,5 квадратних метрів. В оселі буде все необхідне для життя — побутова техніка, меблі, приладдя для кухні тощо.
Багато людей, коли чують, що для нас будується будинок, то думають, що нам його подарують. Насправді це не так, ─ пояснює Юліана. ─ Це буде соціальне житло. Ми зможемо там жити, поки виховуємо дітей і перебуваємо у статусі ДБСТ. Як тільки ми перейдемо в статус прийомної сім’ї, то маємо залишити цей будинок і переїхати. Звісно, нам би дуже хотілося мати свій дім. Аби діти, коли виростуть, приходили вже зі своїми дітьми до нас в гості. Щоб їм було куди прийти.
Авторка: Ірина Гаврилюк
Comments are closed.