Минулого тижня у Франківську комунальний заклад «Дім воїна» запустив проєкт «Помічник сім’ї захисника». Тепер установа допомагає рідним фронтовиків з дрібним побутовим ремонтом. Директор «Дому воїна» Микола Крошний каже, за тиждень отримали багато звернень. Шість заявок уже опрацювали, пише «Репортер».
Мета проєкту – допомагати жінкам, чиї сини, брати, чоловіки стоять на обороні нашої держави, – розповідає Микола Крошний. – Ці жінки щодня стикаються з побутовими проблемами. Виходить з ладу розетка, вимикач, бойлер, протікає кран, ламаються меблі. Жінці важко впоратися з такою роботою, а викликати майстра – коштує грошей. Тепер можна викликати «помічника». Тобто, коли щось ламається, приїжджає наш фахівець і лагодить це безкоштовно. Єдине, якщо якась деталь потребує заміни, то замовниця мусить її купити сама.
За його словами, спершу ніхто не очікував, що послуга матиме попит. Тому її запустили в тестовому режимі. Але сьогодні телефонують дуже багато жінок із різноманітними зверненнями.
В нас є список послуг, які ми можемо надати, – в переліку понад 20 позицій. І ми стараємось максимально якісно надати ці послуги, аби люди були задоволені, – каже Крошний.
Викликати «помічника» можна за номером: +38067 366 27 72.
«Репортер» вирішив напроситися на один із таких виїздів. І разом з «Помічником сім’ї захисника» прийшов вішати карниз до Людмили та Анастасії Нікуліних.
Настя разом з чоловіком Сергієм до повномасштабного вторгнення жили у Харкові, у мікрорайоні Салтівка. Виїхали 24 лютого – спершу до Львова, потім в Івано-Франківськ. Тут Сергій влаштувався на роботу, але навесні 2022 року його мобілізували.
Мій чоловік родом з Луганська. Коли у 2014 році почалася війна, він виїхав у Харків і більше у Луганськ не повертався, – розповідає Настя. – Коли ми приїхали в Івано-Франківськ, став на облік, влаштувався на роботу, але через пару тижнів був мобілізований. Спершу пройшов навчання, а потім потрапив під Бахмут. Зараз він вважається зниклим безвісти. Востаннє ми говорили 4 грудня 2022 року.
Вже після того, як мобілізували чоловіка Насті, до неї в Івано-Франківськ приїхала її мама Людмила, яка до того жила в окупації три місяці.
Я з селища Дворічне Куп’янського району, – розповідає пані Людмила. – Наше селище було під окупацією з першого дня повномасштабного вторгнення, бо розташоване за 30 кілометрів від кордону з росією. 24 лютого до нас заїхали колони техніки. Я спочатку думала, що це ненадовго. Здавалося, що це поганий сон і ось-ось воно припиниться. Але потім росіяни почали укріплювались і, так би мовити, закручувати гайки.
За словами пані Людмили, росіяни взялися шукати «атовців». ЇЇ знайомих по кілька днів тримали «на підвалах». Потім жінку попередили, що до неї теж можуть прийти, бо в неї брат військовий.
Тоді я вирішила виїхати, – каже Людмила Нікуліна. – Взяла з собою тільки рюкзак, аби в разі чого могла бігти, падати, повзти. Бо виходили по дамбі, яка час від часу обстрілювалася. Складно було. Загалом довелось пройти приблизно з десяток блокпостів.
Зараз селище деокуповане, але майже знищене і там тривають бойові дії. Тож повертатися пані Людмилі, за великим рахунком, нікуди. Щоправда, в сусідньому селі живуть батьки Людмили Нікуліної, які не хочуть виїжджати навіть попри постійні обстріли.
Мама приїжджала і жила з нами трохи. Тут вона знайшла волонтерів і допомагала шити адаптивний одяг для поранених військових, які зараз в госпіталях. Але потім вона вирішила повернутися. Їй, по-перше, без тата тут було некомфортно. По-друге, там – ніби все їхнє життя, – говорить жінка.
Настя теж не планує вертатися до Харкова. Каже, пообіцяла чоловікові, що залишатиметься у Франківську.
Якщо я поїду, він мене по голові не погладить. До того ж, коли він повернеться, то реабілітація під обстрілами – ідея так собі, – каже Анастасія.
А поки ми говорили, майстер Павло міцно прикрутив карниз.
Авторка: Ірина Гаврилюк
