Минулого тижня Івано-Франківський національний академічний драмтеатр повернувся з незвичних гастролей. Актори відіграли «Солодку Дарусю» та уривки з «Нації» у Сєвєродонецьку й для військових на лінії розмежування.
А також виступили у зоні відчуження – за 16 км від Прип’яті, пише Репортер.
Маємо бути там
Для актора Ігоря Захарчука це друга поїздка у Сєвєродонецьк. Пригадує, як їхали туди ще взимку 2015 року. Грали на сцені Будинку культури, а потім ще їхали колядувати військовим на передову.
«Тоді, коли ми стояли на сцені, і спрацювала кнопка спалаху фотоапарату, то нерви трохи скоботалися, – згадує Захарчук. – Війна. Їздили з супроводом поліції. Зараз там трохи інша ситуація».
За словами актора, цього разу вони вже грали на сцені нового театру на 400 місць, який почали відбудовувати після 2015 року. Він успішно функціонує вже другий рік. І це дуже позитивна зміна.
«Було приємно, коли працівниця театру дуже намагалась говорити українською. Так було помітно, як вона старається, – каже Ігор. – Також заступниця директора театру сказала, що тоді наш приїзд багато чого змінив. Це потім говорили їй і глядачі, що вони були обмежені доступом до правдивої інформації. У «Солодкій Дарусі» ми граємо те, що вони відчувають зараз. Колись це було на заході, а тепер у них на сході».
Читайте також: Коробка з колоритом. 40 років тому у Франківську збудували драмтеатр (ФОТО)
Актор каже, що де би вони не були, завжди грається по-іншому, люди реагують по-різному, ставлять зовсім різні акценти. Глядачів у Сєвєродонецьку не бракувало, зал був заповнений, наскільки дозволяли карантинні обмеження. Та найбільше йому сподобалося грати для бійців наступного дня.
А виступали актори під відкритим небом на одній із військових баз. Туди з’їхалися вояки з різних точок. Каже, було дуже багато жінок, вистава стала для них подарунком.
«Ми грали експромтом, – розказує Захарчук. – Зіграли один уривок з «Нації» і відчули, що справді загрузили. Мало того, що атмосфера там непроста, а ще й ми тут. А вони справді такі важкі. Потім директор прибіг і каже: «Все, давайте щось живіше грати – кумушок з «Солодкої Дарусі». Вона така комедійна. Якщо їхати до глядача у Сєвєродонецьк, то потрібно везти «Націю», «Солодку Дарусю» і через ці вистави розказувати нашу історію. Та якщо їхати до військових, то їм треба щось легке, веселе. Вони хочуть поспівати, посміятися».
Також Ігор переконаний, що військовим дуже важлива увага й знати, що вони не самі.
«Наша місія – приїхати до них і показати, що ми всі команда – ми всі нація, – говорить Захарчук. – Увага їм дуже потрібна. Вони хочуть спілкування. Це людська потреба. Ми маємо розуміти й вони розуміють, що вони там не заради себе, а заради нас. Ці поїздки – це волонтерство з боку театру, акторів. Ми всі розуміємо, чому туди їдемо та чому маємо бути там».
Чорнобиль кличе знову
Останнього дня своїх триденних гастролей франківці відправилися ще в одну зону – відчуження. Актори були у Чорнобилі, за 16 км від реактора. Поїздка туди стала дуже символічною для актриси Олесі Пасічняк.
«Там також бойові дії, – вважає акторка. – Там теж йде якась боротьба… з природою. Перш ніж ступили, ми пройшли інструктаж. Все дуже суворо. Ти маєш рухатися по тих стежках, тих дорогах, які тобі назвали. Нічого зайвого. Там ти не маєш права на помилку».
До теми: Діти Чорнобиля. Історії трьох франківських родин, долі яких пов’язані з Прип’яттю (ФОТО)
На сцені невеличкого Народного дому актори зіграли «Солодку Дарусю» для 40 глядачів. Це люди, які працюють у зоні, а також поселенці, що повернулися в рідні краї.
Читайте також: Дев’ять тез про піст від отця Івана Рибарука
За словами Олесі, були переважно старші люди. Розказує, що з усіх вирізнялась одна дівчина, яка потім підійшла до акторів і розказала, що вона переселенка з Луганщини. Дівчина працює у музеї в Чорнобилі і дуже раділа, що бачить інших молодих людей у порожньому місті. А коли дізналась, що франківці виступали у Сєвєродонецьку, то їй на очі набігли сльози.
«Йшлося попередньо, що можливо «Націю» ми знову повеземо у Чорнобиль якраз до річниці катастрофи, – каже Олеся Пасічняк. – Для мене це дуже символічно, бо я народилася того числа й того року, коли вибухнув реактор, лиш не в тому місці. І дасть Бог, на такий маленький свій ювілей я буду там. Раз приходять такі ідеї і вдається їх втілювати – значить, так дано Богом».
Луганські лемки
Вдруге у Сєвєродонецьку була й заслужена артистка України Галина Баранкевич. Каже, найперше її приємно вразив новий театр, який повністю відбудували. Хоч він у Сєвєродонецьку, але називається – Луганський обласний драмтеатр.
«Це справа честі для акторів, які виїхали з окупованих територій, і вони вважають Луганськ українським, – пояснює Баранкевич. – Репертуар дуже схожий з нашим. У нас вже є свої шанувальники, і ми задумалися над тим, аби поїхати туди хоч би на тижневі гастролі з різними виставами».
Читайте також: Драмтеатр планує новації. Що народиться зі “шлюбу” з Промприладом (ФОТО)
Також для актриси приємною несподіванкою стало те, що її подарунки, які вона привезла шість років тому, дали свою користь.
«Я подарувала кілька дисків лемківських пісень «Вигнані з раю» і дізналась, що у Сєвєродонецьку створили фестиваль «Стежками Лемківщини», – розказує Галина. – Він відбувається щороку восени. Діти вивчають лемківські пісні, співають їх на конкурсі. Це для мене було дуже важливо, знаково. Спершу фестиваль відбувався у селі Переможне, бо там було велике поселення лемків. Моя бабця також колись була виселена на Луганщину – біля Красного Луча».
Багато розповідає Галина Баранкевич і про зустріч з військовими. Каже, її вразила велика кількість жінок. Згадує про знайомство з 21-річною дівчиною з Ковеля, яка пішла служити у 19 років, бо інакше не могла.
Читайте: «Ревізія» пише історію. Як у Франківську створювали перший відео-арт (ФОТО)
Згадує неймовірно смачний солдатський обід. Його приготувала колишня шеф-кухарка ресторану, яка пішла служити услід за двома синами й сестрою.
«Ця поїздка для мене – як проща, – говорить актриса. – Я відчуваю повне очищення і маю розуміння, що недаремно живу на світі. Недаремно володію ремеслом, яке приносить людям радість. Нехай воно і нематеріальне, але є речі вищі, духовні й вічні. Наша поїздка – це теж жест вдячності».
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.