Соціологи стверджують, що кількість людей, які переконані у тому, що Земля є пласким диском, невпинно зростає. Й це не про сумні околиці цивілізації, а про розвинуті європейські країни. Донедавна я сприймав цю статистику за щось притягнуте за вуха. За чергові попередження «британських вчених».
Так завжди буває, коли явище здається тобі віддаленим та абстрактним. Але приходить час, коли воно сідає перед тобою в кав’ярні та замовляє собі латте, пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
В моєму випадку явище набуло форми молодої симпатичної панянки й випускниці вищого навчального закладу. При тому закладу не віртуального або комерційного, а державного з усіма належними сертифікаціями та ліцензіями Міносвіти.
Дипломована панянка встромила соломинку в латте й відразу повідомила, що вона сповідує традиційні цінності та дуже любить історичні романи. Дуже-дуже. При тому, сказала вона, життя прищепило їй стійку недовіру до всіх форм пропаганди. Відповідно, усякі ідеї-теорії вона звикла перевіряти.
«До прикладу, – мовила панянка, – оця байка про те, що Земля кругла. Скільки людей у це вірять, а воно ж повна фіґня».
Я подумав, що співрозмовниця жартує та підіграв.
«Ясний пень, – підморгнув я панянці, – якби вона була кругла, ми б з неї зісковзували».
«Ви мене розумієте, – зраділа панянка. – Знаєте, як тепер важко знайти критично мислячу людину. Та ще й серед творчої інтелігенції. Самі лише рагулі».
Вона приклалася до соломинки, а відтак спитала: «Ви читали Гьорбігера?».
Я не лише читав творця нацистської теорії «вічної космічної криги», а й навіть писав про нього в одному з есе. Але вирішив, що буде весело почути щось про Ганса Гьорбігера від представниці молодої генерації інтелектуалів.
За кілька наступних хвилин я взнав, що нам усі брешуть, особливо астрономи та космонавти, й що ми живемо чи то на увігнутому диску, чи то в повітряній порожнині, що виникла у товщі безмежної вселенської криги. Також співрозмовниця повідомила про те, що вона пише книжку, де спробує у віршованій формі передати ті пророчі вібрації правічного льоду, котрі сприймає просвітлена людська істота.
Я побажав їй успіхів і згорнув розмову. Й лише ввечері, після низки інших пригод та розмов, прийшло усвідомлення, що у затишному міському кафе я зустрівся ледь не з локальним випадком загального здичавіння.
І якщо раніше мене дратували особи, що перебували у сумнівах «чи була людина на Місяці», то перед тим, що почало нині випливати з темряви, мої емоції безсилі. Зрештою, чому б у світі пост-правди не квітнути фантазіям язичника-механіка Гьорбігера або ж мічурінському вченню Трохима Лисенка, або ж якій-небудь торсіонній теорії.
А наступного дня у тій самій кав’ярні мій добрий приятель консультував мене з приводу купівлі пилососу. Мова зайшла про популярну модель економ-класу, але приятель похитав головою.
«Подивися, що пишуть про цього «слоника»», – він показав на екран смартфону. Там, у колонці рекламних оцінок, хтось потролив: «Не купуйте цієї моделі. Такий пилосос вночі вилазить з коробки і шлангом душить господарів».
Ну жарт, сказав я.
Приятель глянув проникливо й співчутливо.
«Нас попереджають, – стишив він голос. – А ми не чуємо. Зло входить до наших осель, а ми того вперто не визнаємо».
І я згадав, що приятель, як тепер титулують, доктор філософії.
Comments are closed.