З іншого віку
Микола Семенюк народився і все життя прожив у селищі Печеніжин Коломийського району. Був він із того покоління романтиків початку XX століття, яке прагматичному сучасникові інколи видається просто красивою казкою. Так воно якось склалося, що наші часи в порівнянні з тими по правді своїй значно легші. Та тої віри у людину, в Бога, в мету, в благородство та честь вони чомусь не породжують. Те покоління було виховане «Просвітою», Рідною школою, Союзом Українок, «Січами». На його долю припало дві світові війни та щонайменше п’ять змін влади.
Тих людей давно вже немає серед живих. Декілька років тому, не доживши до 95, помер і дід Семенюк. Проте в селищі його пам’ятають і досі. Перш за все, як світлу людину.
Жив Микола з дружиною Варкою в кінці селища, в урочищі Яршиця. Як згадує Зеновій Попенюк, заввідділом івано-франківського краєзнавчого музею, «ця родина була дуже свідомою, два дідові сини були в УПА». З того часу, як хлопці пішли в ліси, в хаті на Яршиці почався період хвилювань. Однієї весняної ночі НКВД влаштувало облаву. Дід Микола подався до лісу попередити хлоп-ців, які тоді якраз мали прийти додому. Дружину Варку арештували, в хаті вчинили погром. Дід довго переховувався в лісах, аж поки не потрапив у засідку в Коломиї. Питали про синів. Повезли в Станіслав. По дорозі інсценували напад бандерівців. Дід Микола стрибнув з машини, зламав ногу. Так потрапив у Станіславі до тюрем-ного шпиталю. Звідти йому чудом вдалося вибратися з допомогою військового лікаря.
Та навіть коли вернувся додому, спокою все одно не було. У хаті весь час очікували, що прийдуть з НКВД і знову почнуть розпитувати про бандерівців. Один із дідових синів так додому вже й не повернувся, загинув у таборах. Про іншого, Івана, який переховувався, не мали вістки довгих 16 років. Як згадує прийомна внучка діда Семенюка Марія Андрусяк, «дід весь час журився, як його викликали в поліцію. А баба Варка часто розказувала про побитого бандерівця, якого поліцаї викинули в дощ під ринву. Їй весь час здавалося, що то був її син Іван».
Майстер
Найбільше в селі пам’ятають про діда як про доброго різьбяра, який мав свою оригінальну методу – так звану суху різьбу. Мистецтву цьому навчився у свого тата Івана. Той був знаним різьбярем, співзасновником і викладачем школи деревного промислу в Коломиї, його скриньки й таці й зараз зберігаються у Львівському музеї етнографії і художнього промислу. «Мав той настільки сильне відчуття прекрасного, – згадує Марія Андрусяк, – що навіть на дерев’яних капцях знизу робив різьбу, аби слід на землі залишався гарним».
Свого часу дід Микола отримав від тата у спадок стару віденську токарню. На ній точив тарілки, рахву, робив рамки, а потім різьбив. «Говорив до людей не прикрасами, не інкрустацією, а самою різьбою, – каже пані Марія. – Використовував тільки природний колір дерева».
Зараз декілька його робіт зберігаються в місцевому музеї, а в основному вони роздаровані. Бо кожному, хто приходив до хати, дід давав щось на пам’ять. Викладав Микола Семенюк різьбярство і у місцевій школі – вів гурток.
А ще, за що його чи не найбільше поважали в селі, збирав дід Семенюк вертеп. «Мені, як була маленька, робив на Різдво шопку і зірку, йшла я з ними колядувати, – згадує онука. – Сам робив крила для ангелів, корони для царів та посохи для пастухів. Дуже любив малювати Меланку, і то в нього виходило найкраще».
На жаль, дідова майстерність не передалася жодному з його чотирьох дітей. Бо всі вони у війну розбіглися по світах. Пані Марія приповідає: «То, як горщик – чим накипів, тим і пахне. А діти, на жаль, з ним майже не жили. Дід дуже любив різьбити, все казав: «Можна я на годину піду порізблю, і йшов в ту свою робітню. Різьбив до кінця життя. Потім далися взнаки переховування у лісі. Дід тоді простудив вуха, то на старість оглух. Та й точність в руках втратилась».
Від Бога
Найбільше про діда Семенюка не як про різьбяра, а як про людину може розповісти його прийомна внучка Марійка. Для неї дід і баба Варка стали такими собі ангелами хоронителями. Потрапила в ту сім`ю, коли їй було тільки дев’ять днів від роду. «Мама була хворою, тато приніс мене до тетки на Яршицю, так я виховувалася в тій родині».
У сім`ї було своїх четверо дітей. Дочка якраз очікувала народження своєї дитини. «Бабця Варка посвятила себе мені, тоді як в їхніх дітей також були діти. Важко було. В хаті не було газу, молоко гріли в алюмінієвому тарелі. Я часто хворіла», – розповідає пані Марія.
За спогадами, дитинство видається їй цілком пов’язаним з добротою та релігійними святами. Починався рік зі Святого Миколая. Всі заглядали під подушки. «Коли я в діда питала, як той Миколай зайшов, він казав, що у шпарку в дверях, або над дверима, вона там була від осколка. Ще дід любив відкрити двері і показати на снігу слід від санок. Тепер я вже розумію, що то була велика доброта для дитячої радості, – згадує Марія. – Зими були снігові, і дід часто збирав сніг в купу і робив хатку для лисички чи для зайчика. Дуже любив квіти, і як тільки приходила весна, в хаті все цвіло».
Любив дід Семенюк писати вірші в коломийковому стилі. Весела була людина і дуже релігійна. «Завжди питав, чи я молилася, – каже Марічка. – Бо то лиш корова встає і лягає, і не молиться».
Не тільки любов і турботу дав дід Микола своїй вихованці, голов-не – навчив її своєї життєвої мудрості. Тієї, якою завжди керувався і яка допомагала йому переживати життєві труднощі: війни, арешти, втрату дітей. «Життя – то дорога, а на обочині часто зустрічаються зарослі кропиви. Але потім, коли проходить час, ми бачимо, що вони не вартували наших зусиль». І що головною є віра у Бога та молитва. «Є проблема, ти молишся, і воно десь дівається. Це і є Божа поміч. Бог дуже добрий режисер. Він дає тобі стільки випробувань, скільки тобі під силу витримати».
От така проста життєва мудрість простої людини. Напевно, все істинне та цінне справді дуже просте.
Comments are closed.