Не можу сказати, що у дитинстві все було ідилічним, але воно було гарним. У тому сенсі, що сенсовним. Попри усі труднощі і несуразності, які доводилося переживати, ніколи не виникало сумніву в тому, що таким є світ і таким буде моє дозрівання до того, щоби бути у цьому світі на своєму місці, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Дитинство було призначене для того, щоби встигнути щось полюбити і приготуватися до того, як цю любов підтримувати і розвивати. Важливо, що пізнання у дитинстві мало дуже здорову межу: щиро і палко хотілося запізнати, як є, – майже не залазячи на напівпустелю території, чому є так, як є. І вже цілком не досягаючи льодовикових міражів – для чого є.
Дитинство, вдаючись до міліарних понять, добре тим, що працює на рівні тактичному і дещо оперативному, не влазячи у питання стратегічні та доктрино-геополітичні. Піком оперативних вирішень було розуміння того, що я належу до притисненої української спільноти. Тож найпросвітленішою метою, якій все інше може і має підпорядковуватися, було просто не датися.
Читайте: Тарас Прохасько: Не слова, а звуки
Усе, що будеш проживати і витворяти, роби по-українськи. По-своєму. По-нашому. Хоча би у течії мови. Попросту бути заради того, щоби не зникнути як вид. Наразі не думаючи про вищу причину існування видів.
Першу кризу непорозуміння з незаперечною істиною буття я пережив у радянській армії. Куди потрапив з радянського львівського університету. Криза полягала у зустрічі з цілковитим абсурдом. Все, що я знав як так званий тверезий розсуд, виявилося зовсім не притаманним тій екологічній системі. Починаючи від усвідомлення своєї причетності до найбільшого світового зла, закінчуючи панорамою таких всіляких людей, з якими я у своїй екосистемі взагалі не перетинався. Найбільший абсурд полягав у тому, що я тепер є фрагментом помпезної мозаїки, складеної диявольською рукою. І в цій мозаїці я – зі всіма своїми життєвими переконаннями і уподобаннями – сусіджу з такими самими крапочками, які мають зовсім інші досвіди й улюбленості. І власне це видається нонсенсом, абсурдом. Бо цього неможливо зрозуміти.
Читайте також: Тарас Прохасько: Історія для різних поколінь
І чому, наприклад, рамка для прізвища і номера, накреслена загостреним сірничком, вмоченим у хлорку, на строго визначених місцях внутрішнього боку всіх деталей одягу, має мати розмір 62×20. І чому саме це обов’язково перевіряють з лінійкою на всіх оглядах поважні генерали. І чому за міліметрове зміщення хтось когось може покарати так, що потенційно веде до смерті?
Кілька місяців я думав про абсурд. Філософських знань було обмаль. Повірити у те, що буття є безсенсовним, мені не давало попереднє життя. Тож у дев’ятнадцять років мусив в умовах ізоляції і цілковитої неможливості зустріти учителя дати собі раду самостійно. Допоміг – як то часто потім траплялося – словник іншомовних слів з полкової бібліотеки. Там дуже коротко (уявляю собі, що це слово було майже табуйованим у тій країні) двома словами все пояснювали – безглуздя, нісенітниця. Але – дяка старій академічній школі – найважливішим стало пояснення походження поняття: немилозвучний.
Отже, подумав собі я, абсурд є не проблемою звучання, а складністю сприйняття. Бо ж миле – це не про світ, а про рецепцію. Добре, що я вже тоді знав про енгармонію, какофонію, завивання псів, кілька інших жахливих і потворних нормальних визвучень і озвучень. Отак у якусь мить, коли на ранкове відвідування туалету з шістьма дірками у смердючу безодню двом сотням молодих дурних чоловіків було уділено чотири хвилини, а на шістнадцяти яблунях вздовж маршруту набирали собі соку зелені ще паперівки, а на далекій горі за парканами несені літнім вітром хмари створювали ілюзію падіння у протилежний бік високого костельного шпилю, я зрозумів щось дуже рятівниче. Абсурд – це не стан світу. Це моя наперед приречена на поразку спроба пояснити причини і наміри того, що не належить до рівня мого тактично-оперативно потрактування буття.
Comments are closed.