Це знали деякі поети і музиканти. Знали, що світ не є діалогом чи полілогом. Полілог і діалог – то тільки мрія для тих, хто уявляє собі, яким би добрим був світ, якби полілог був можливим, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Натомість оті деякі поети і музиканти виразно чули, що світ, оркестр світу, є (або лише, або аж) сукупністю безконечної множини монологів. Уся земля, уся ноосфера, цілий космос – то сольні партії, які звучать, виконуючи свою найбільшу місію, котра є головною ознакою життя – прозвучати, дати голос, спробувати перебити інші монологи або, принаймні, скористатися ними як ліанами, від яких можна відштовхнутися у недосяжне без них піднесення.
Творець, очевидно розуміючи спроможність звукосприйняття людини, своїм найнедоступнішим фруктом на дереві пізнання добра і зла виплекав таємницю розуміння нелюдських мов. Ми ж розуміємо, що все промовляє усіма голосами, безліччю безперервних монологів. Але не можемо їх витлумачити. Опираємося на семіотику. У кращому разі розшифровуємо людською подані знаки і жести.
А як би хотілося знати, про що говорить Дніпро і дно, вода, і все, що вона несе. Плавні. Городи. Мазут і гівно. Про що говорить чиста вода, коли у неї входить брудна. І тоді уся вода стає брудною. І чиста перестає бути собою.
І всі ті набряклі яйця, змиті з гнізд десь між очеретами. Виключене покоління.
Читайте Тарас Прохасько: Історія для різних поколінь
І люди, яким, може, тяжче, як лемкам. Бо лемків позбавили рідної землі, але земля залишилася непокаліченою. Навіть там, на Херсонщині і Запоріжжі, лемки знали, що живуть за межами свого занімілого раю, але його терени такі самі, як перед вигнанням.
А тут. Або втікати зі спаленої землі, або зжитися із землею невпізнанною.
Багато років тому одна дівчинка, яка прислухалася до лелек, почула, як їм страшно було летіти до своїх підкарпатських гнізд, перелітаючи (дівчинка добре знала маршрути пташиних пілігримок) через воєнні Балкани. Що вже казати про те, якої би заспівали птахи у цьоговесновій Україні.
Але світ якраз таким і є. Все говорить про своє життя, яке неможливо втиснути у рамки смерті.
А що ми можемо зарадити їхньому незнанню. Самі ледве-ледве кричимо про своє існування. А кожне життя виростає із чиєїсь смерті. І смерть кожного життя зобов’язує тих, хто почув монологи проминулих, підставити свої труби і сопілки для посилення їхнього затихаючого монологу. Стати óрганом, подібним на оргáн, який ще якийсь час вигудить принагідно почуте. Трохи менше кричати про своє. Попросту підхопити голос, який от-от затихне.
Читайте Тарас Прохасько: Святий Боже, святий кріпкий…
Світ є звучанням. Ми є звуком, в який – за нашої доброї волі – може вплестися звук того, що ми знаємо. А вже знання того, що ми знаємо, є найкоротшим шляхом до любові. І надією, що полілог таки можливий.
Заради такої віри можна навіть перестати звучати про своє.
