У роки другої світової мої батьки були малими дітьми. Але саме тому мені у підлітковому віці були дуже цікавими їхні маленько-глибокі спогади. Вагомою підставою для мого інтересу було те, що батьки-діти опинилися у місцевості, у середовищі, у обставинах, про які нічого не говорила тодішня офіційна історія, пише Тарас Прохасько у своїй колонці на порталі Збруч.
І тато, і мама перебували в Галичині. Їхні батьки були українськими інтелігентами, які зазнали головної поразки ще в молодості, коли військово програли свою державність. У міжвоєнні десятиліття вони стали громадянами країни-переможниці. Не були антипольськими повстанцями, але воліли творити альтернативне українське громадянське суспільство. Тож радянська окупація не здавалася їм втратою власної держави до того моменту, коли совіти не почали громити – вслід за польським – усе українське. Тому нова окупація, німецька, не сприймалася ними як втрата власної держави, чиїми громадянами вони вимушено стали, а як шанс організації альтернативного українського громадянського суспільства. Вони не займалися партизанкою, працювали за фахом. Добре, що були лікарями, учителями й інженерами. Тож вважали своїм обов’язком лікувати хворих українців, вчити українських дітей, підтримувати життєздатність міської інфраструктури.
В обох родинах були жертви, викликані німецькою практикою розстрілу заручників. Але обидві родини мали можливість втекти за німцями від поновних окупантів. З різних причин залишилися. Нова окупація – попри продовження терору – не сприймалася як втрата своєї державності. Репресії стосовно них були напрочуд м’якими. Хоча, звичайно, травмували по-різному дітей на ціле життя.
Все ж мені було дуже дивно слухати татові і мамині дитячі спогади з часів війни, про яку безперервно пропаганда і школа розповідала цілком інакше. Лише один раз я переповів у школі татову розповідь про помаранчі і чоколяду. Це було єдине, що йому врізалося у пам’ять про розквартированих у їхній моршинській віллі німецьких офіцерів. Після того, як вчителька гнівно заперечувала, наполягаючи криком, що такого не могло бути, я вирішив, що ліпше нічого такого не розповідати. І зрозумів, що я буду вірити татові і мамі, які знають, як може бути. І назавжди постановив собі не вірити школі.
Однак про тяглість війни. Аж зовсім недавно я усвідомив, що коли вчився у школі, після війни минуло яких тридцять років. І до нас регулярно приходили ветерани. І розповідали всіляке як про вчора. Але через те, що дітям вони здавалися старезними, ми зовсім ставали затуманеними стосовно відліку і плину часу.
Зовсім недавно мене самого вперше закликали до одного величезного училища, щоби розповісти дітям про так звану революцію на граніті. Раптом спалахнуло в голові видиво виразних аналогій. Минуло також тридцять років. Я не почував себе прадавнім. А на граніті мав уже двадцять два, цілком повносправний. Натомість цим дітям, з якими живу на світі теж коло двадцятки, мушу розповідати про натуральні й очевидні речі з такими далекими вступами і розгалуженими коментарями. Бо для них то щось таке, в чому проплисти самостійно не вдасться.
Тож тепер уявляю собі дві речі. Уявляю собі дитячі спогади з раннього дитинства найменшого сина, яке пройшло у часи війни й епідемії. І мрію про те, що через двадцять років наступні школярі будуть важко розуміти, про що розповідають їм ветерани, яким тепер тридцять-сорок.
