Кожного разу, коли Ненька залишає позаду черговий «виборний екватор», у вітчизняних інтелектуалів загострюється ностальгія за втраченими можливостями. Дехто з них ще пам’ятає початок 90‑х і той широкий спектр стратегій позиціонування України, який обговорювався тоді на зібраннях фантазерів різних калібрів – від натхненних учасників міжнародних конференцій до якісно нетверезих завсідників кухонних тусовок.
Тоді майбутнє держави ще не висіло на поперечці, збитої з двох геополітичних векторів. Фантазери марили «Новою Візантією», «Галицькою автономією», «Західно-Руською Імперією», «Балто-Чорноморською конфедерацією» тощо. Якби тоді їм сказали, що через 17 років між Тисою і Доном замешкає наскрізь корумпована республіка, вони б, напевно, страшенно образились.
Як і тоді, так і зараз, корінь наших негараздів бачиться у фатальному нерозумінні тих причинно-наслідкових зв’язків історії, які називають «метаісторичними». Історія країни пішла «не туди» і зайшла у відоме та малопривабливе місце. Тепер на політичних шоу нам розповідають, що в найближчі півстоліття Україна буде хворою бідною копією потопаючої в боргах Греції.
Лікування потребує точного діагнозу. Час від часу у пресі і в Інтернеті зустрічаються спроби проаналізувати, коли ж відбулося оте «сходження з рейок». Більшість аналітиків переконані, що до середини 90‑х «можливості ще зберігались». Напевне, на користь такого висновку можна навести вагомі аргументи. Але ще вагоміші аргументи вказують на те, що точку викривлення слід шукати у глибших пластах минулого. У затверділих «екскрементах» першої половини ХХ століття. А, можливо, й раніше.
Скажімо, корені нашої корупції сягають таких сивих часів, що при найпершій спробі дослідити історію хабарництва, ризикуєш наштовхнутись якщо не на укладачів «Руської правди», то вже напевне на полкову канцелярію гетьманської доби. Теперішні «судді-засівачі» – це зовсім не породження свіжої олігархічної епохи. Вони, скоріше, славні спадкоємці тисячолітньої традиції. А нинішня конфігурація владної еліти в Україні сформувалась зовсім не за часів Кравчука чи Горбачова. Вона виникла у 40‑50 роках ХХ століття. Хресними батьками цієї еліти виступили радянські партійні апаратники.
Головні «коди» з’явилися за часів пізнього сталінізму. Їх породили специфіка колгоспів, магія індустріалізації і те специфічне кастове військове шаманство, яке формується в імперіях після великих переможних війн. Ці імперські мотиви стали неофіційним кодексом життя. Виник великий стиль, життєлюбний, як тарган, і міцний, як криворізька криця. Його не зміг зруйнувати навіть розвал СРСР. Цей стиль пережив «посттравматичний сон» 90‑х, поверхневі метання поміж Європою і Трипіллям, а тепер знову панує в побуті вітчизняних кланово‑племінних утворень. Щоправда, масштаб змінився. Тепер «старі пісні про головне» асоціюються не з Дмитром Гнатюком, а з Михайлом Поплавським. Але їхня сутність залишається незмінною. Вони оспівують стрижневу традицію, в котрій старовина змішується з войовничим ентузіазмом «юних орлів». І десь між рядків відчувається невтрачена вірність моральному кодексу будівників комунізму.
Імперський стиль органічно приймає до своєї системності лише імперських героїв, ідолів і кумирів. Він не підлягає ані модернізації, ані реформуванню. Його можна лише знищити. При цьому ціна такого знищення сумірна з тою ціною, яку вже заплатили народи колишнього Союзу за звільнення від КПРС.
Усе тече, нічого не змінюється.
