21 вересня 2016 року на базі Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу відкрило свої двері Наукове Містечко “Нова Енергія“ – багатоцільовий майданчик для освіти, спільної роботи, експозицій тощо. Найближчий до нас в ЄС аналог – Центр науки Коперніка у Варшаві.
Директор НДІ нафтогазової енергетики та екології, професор Івано-франківського національного технічного університету нафти і газу Максим Карпаш пояснює для УП.Життя, як наукове містечко “Нова енергія” у Франківську повертає дітям любов до навчання.
У нас функціонує сучасний технічний музей енергетичного спрямування (близько інтерактивних 15 експонатів) з регулярними екскурсіями, постійно діючі гуртки з робототехніки та 3D-моделювання/3D-друку, у повноцінній конференц-зоні проводяться різноманітні презентації, тренінги та навчання.
До кінця зими ми є резиденцією Івано-Франківського інкубатора відкритих та великих даних. Тільки уявіть – стартап став резиденцією інкубатора!
Ми відкрились без підтримки спонсорів, донорів чи проектів – загальний обсяг інвестицій на сьогодні складає понад 1,2 млн.грн. і ми постійно розширюємо свою діяльність та поновлюємо містечко новими експонатами, щоб досягнути розвитку рівня кращих науково-технічних музеїв ЄС та США.За перших два місяці роботи кількість відвідувачів Нової Енергії становить близько 2000 осіб, кількість підписників у Facebook понад 1400 і ці показники постійно ростуть.
До слова – відвідування у нас безкоштовне. Інші послуги – комерціалізуємо з метою досягнення самоокупності.
Серед зовнішніх партнерів на сьогодні – мерія міста Івано-Франківськ і одна з компаній України. Вони повірили у нас і допомагають вже як можуть. Проте, враховуючі наші плани розвитку та масштаби охоплення суспільства – нам відверто бракує бізнесу серед партнерів.
А ми хочемо рости і довести, що можна робити звичайні речі незвичайно, що можна такими центрами заселити в дитячі серця та голівки віру та інтерес до науки, технологій та спільної роботи між собою.
Це коротка історію успіху – соціальний стартап на фоні збайдужіння соціуму.
Споконвіків людство передає своїм нащадкам найбільшу цінність – знання, тобто інформацію, яка перевірена роками та досвідом. Ланцюжок передачі цінності (value chain) залишається незмінним: сім’я – дитячий садок – школа – університет – бізнес – суспільство.
За словами естонського педагога Юло Вооглайда цінність формується у сукупності з інтересом, волею та вірою. У дитини ці три складові повинні бути – інакше процес навчання і його результат не є цінними. Інакше система не працює ефективно – і кожен читач свідок цього.
Розглядаючи ланцюг передачі знань (садок-школа-університет-бізнес) нескладно усвідомити парадокс – знання перестали бути цінністю для усіх гравців системи освіти.
Тепер знання – у кожного в телефоні, планшеті та комп’ютері. Цінністю стали способи генерування, передавання та використання знань. Звичайно, нові знання, генеровані наукою, залишились в ціні не меншій, але я тут не про неї, адже наука українського розливу – страва дуже специфічна (добре настояна, переварена і погано подана).
Перед цим трішки свого інсайду з позиції університетського функціонера і професора однієї із найкращих кафедр технічного університету з Івано-Франківська.
Мій основний висновок за понад 12 років роботи в середовищі університету та навколо нього – існуюча система передачі знань – це система з нульовою сумою, яка останнім часом має тенденцію до переходу до від’ємних значень.
Нагадаю, згідно з теорією ігор Нобелівського лауреата Джона Неша, у так званих некооперативних іграх з нульовою сумою коли одні виграють, це означає програш інших (сумарний виграш в системі рівний нулю).
А є ще кооперативні ігри – коли учасники системи між собою взаємодіють, тоді сума ненульова і можуть виграти усі або програти усі.
Так от наша система освіти – це некооперативна гра із практично нульовою сумою. Кращі випускники садків-шкіл-університетів тягнуться до кращих шкіл-університетів-роботодавців, а працедавці дедалі більше незадоволені ні кількістю, ні якістю університетських випускників і виділяють дедалі менше коштів на фінансування системи освіти у прямий (через програми соціальної відповідальності, фінансування наукових досліджень) та непрямий (через мінімізацію податків) способи.
Садки-школи-університети у результаті страждають від хронічного недофінансування – знижується їх інституційна спроможність, знижується рівень підготовки та оновлення кадрів – далі тільки все погіршується. А нових знань власного виробництва від тих же університетів та академічних установ практично немає – у результаті програє ціла нація.
Типово, сім’я без великого ентузіазму віддає дитину спочатку в садок, а згодом до школи – насправді ж, здає, аби бігти на роботу і переходить в стан “не чіпайте мене і дайте хороші оцінки”.
За весь час навчання (10-12 років) більшість батьків не цікавляться способами викладання, сучасністю матеріалу, рівнем підготовки викладачів тощо.
А якщо роблять уроки з ними (!), то жаліються, що занадто складно чи дають інші сумні оцінки. У підсумку, таке ставлення деформує систему світосприйняття у самих дітей і вчителів школи – перші не встигають вивчити, у других – не виходить навчити.
Вони (усі) втрачають інтерес до школи, вчителі втрачають віру в саме навчання, а діти – волю їх здобути. Так ми втрачаємо цінність.
Університет отримує на вході продукт невисокої якості – не мотивованих і не зацікавлених студентів. Зрозуміло, що батьки і тут дедалі менше контролюють ситуацію. Але вони ніби вже і не при чому – мав би потенційний роботодавець “включитись” зі своїми вимогами і перспективами. Він же, як правило, каже університетам – “ви женете брак” – нам таких випускників треба доучувати практично заново.
Тобто, знову – нульова сума і працедавці напишуть у вимогах, що шукають людину з досвідом.
Ідемо у зворотному напрямку – бізнес на інституційному рівні мав би дати університетам свої вимоги до персоналу, і, звичайно, фінансування наукових досліджень.
Інакше – нікому не цікаво. Інакше – співпраця бізнесу та університетів не становить жодної цінності для обох сторін. Це менше за нуль. Це велике питання і я готовий його розкрити окремо. Університет, за умови провадження потрібних та нормально оплачуваних наукових досліджень, підняв би і рівень підготовки студентів – це аксіома.
Тоді відповідно проводився б належний відбір абітурієнтів, бо їхній рівень підготовки цінився б. Чуєте – цінився, від слова “цінність”.
Власне, ЗНО уже дає такі можливості у ринковий спосіб. Зрозуміло, що тоді і школи були б вимушені підтягнутись – університети (педагогічні, в основному) з бізнесом та владою почали б реально допомагати (фінансами, кадрами, обладнанням). Упевнений, що тоді і батьки почали б цікавитись, а що ж там відбувається в системі освіти, якщо там якісь компанії, гроші, владні органи в цих навчальних закладах.
Видається, у цій системі виграватимуть усі.
Зрозуміло, що провінційний університет у маленькому обласному центрі Західної України революції тут не зробить.
Але от що ми зробили – ми спробували додати ще одного гравця в локальну систему, яка має на меті змінити загальну суму в ній. Ми змінили статус гри в системі на кооперативний і вигоди, по ідеї, отримають усі. Ми створили на базі університету і в співпраці зі суспільством та бізнесом типовий для Європи і нетиповий для нас центр науки.
