Гуцул знає своє

Василь Шкурган із села Смодна Косівського району, може, єдиний, хто пише нині гуцульською говіркою. Його колоритна поезія та прості життєві історії заворожують і надихають. Прочитав – і ніби походив Карпатами.

Маєш – поділися

Із Косова до Смодни – з шість кілометрів. Ми з паном Василем їдемо повз базар. При дорозі розкладено молоді щепи дерев. Чоловік на них заглядає, каже, то його слабість.

«Я вам покажу, що у себе понасаджував, – хвалиться Шкурган. – Розсаджую, а потім людям роздаю. Мій тато казали, маєш найкраще – поділися з сусідом, аби не заздрив».

За освітою він біолог, працював у школі, а зараз на пенсії. Нині його віддушини – сад, риболовля й творчість. У розмові простий, скромний, щирий. Письменником себе не вважає. Першу книжку прози та поезій «Кілько того світа» видав у 2008 році, другу «Ади жию» – у 2011-му. Такі довгі перерви називає станом накопичення.

«Я би дуже хотів, аби батько зараз прочитав мої книжки, – говорить пан Василь. – Коли хтось пише, то уявляє собі читача, а я уявляю свого тата. Він був грамотний, цікавий, багато читав. Якось я прочитав батькові новелу «Баба, що горіхів дає», то про його маму. Зрозумів, що попав у точку, бо він заплакав. А був такий твердий чоловік. Багато не говорив, але як щось казав, то було вагомо в той час і в той момент. Мені його дуже бракує. Маю його голос на магнітофоні, можу слухати цілу ніч. Стало мені розуму записати його розповіді. Запис чистий, чути, як він дихає. Його вже нема 20 років».

Василь Шкурган пише прозу, в якій використовує багато діалект­них слів, і поезії – гуцульською говіркою. Суто гуцульською, каже, не пише ніхто. Не любить, коли вживають слово «говірка», має бути – гуцульська мова, бо за нею захований цілий пласт культури.

«Гуцульською мені навіть легше писати, – каже Шкурган. – Хоч мушу нагадати деякі слова, побувати у старших людей у горах, аби заново увійти у ту ріку гуцульської мови. Деколи мені лягають слова літературною мовою, а я тут же перекладаю на гуцульську. Виходить соковитіше».

Чоловік розповідає, що якось його запросили на книжковий ярмарок у Миколаїв (Львівщина), де читав гуцульські вірші. Каже, слухачі були в захваті.

«Був такий подивований, що їм то так близько і приємно, – говорить пан Василь. – Я собі так зрозумів, що все народне – воно на щабель вище. Як би ти не мнєцкав і не складав, а так не вийде. От, як яблуко: покроїш – не те, а цілим – полюбуєшся, вкусиш, посмакуєш».

Схід і захід

Звісно, він дуже любить гори. Щоліта разом з поетом Василем Герасим’юком вони відправляються у такі собі літературні походи. «Там говоримо про все на світі, милуємося природою чи йдемо мовчки, – розповідає пан Василь. – Це така енергетична зарядка. Ті враження, краєвиди та внутрішні сприйняття, вони тобі в очах цілий рік. І то дуже здорово».

До походу залучають й інших літераторів. Якось ходили із закарпатським письменником Петром Мідянкою. «Він, як кажуть, східний гуцул, а я – західний, – сміється Шкурган. – У нас різна говірка, але є багато подібних слів. Якщо у нас більше запозичення з румунської мови, то в них – з угорської».

За словами пана Василя, у говірках багато об’ємніших, змістовніших слів. Вони влучніші, конкретніші. «Я дуже захоплююся вигуком «ади», – говорить письменник. – Він дуже багатозначний – о, диви, бач, глянь, ось, отут, таки, маєш, бозна чому. Його зміст і значення залежить від того, як сказано: з притиском, запитально, як вставне слово, зм’якшено, коротко, різко. Воно має свій відтінок, який для гуцула відображає досить зрозумілу картинку».

Свою другу книжку він назвав саме так життєствердно – «Ади жию». Його новели та вірші зачаровують, обнадіюють. Прочитав і думаєш собі – дійсно, незважаючи на якісь негаразди, проблеми, турботи – ади жию!

Усе має бути «чічєне»

Пан Василь багато розповідає про ментальні особливості гуцулів. «У чомусь гуцул – язичник, – стверджує чоловік. – У тому, що він не боїться Бога, радше поважає його. Він Бога має собі за тата, якому можна щось закинути, сказати чи пожартувати».

За радянських часів намагалися викорінити гуцульську говірку, але то неможливо, каже Шкурган. «Пам’ятаю, приходив зі школи й казав татові, що мене вчителька виправляла, а він казав, що вона за то бере гроші, а я маю знати своє, – говорить поет. – У моєму дитинстві гуцульська мова була набагато архаїчніша. Це тепер я вже говорю літературною мовою, хоча й легенько переходжу на гуцульську, лиш зачую два рідні слова. Наприклад, мої доньки, вони вже не гуцулки. Народились і виросли у Черкасах, приїздили сюди, але не виросли вповні в цьому середовищі…».

Також пан Василь переживає за те, що втрачається й гуцульська архітектура. Якщо усередині хату ще оббивають деревом, то ззовні – вже чимось неприродним, бо простіше й витриваліше. Але та хата, де він нині мешкає, ще зберегла стару конструкцію. Вона низенька, подовгаста, дерев’яна. Їй понад 130 років.

Болить і багато сміття навколо. Каже, колись викинути щось на природу було гріхом, а душу засмічують матюки.

Наприклад, найзневажливіше слово для гуцула – нехарь. Це людина, яка не має моральних цінностей, брехлива, занедбала свою душу, тіло й побут. Цим словом можна сильно образити.

А от слово «чічєне» для гуцула виражає найвищу ознаку краси. «Гуцул залюблений у красу, бо йому це все диктує природа, – пояснює Василь Шкурган. – Тому тут усі мережать, різьблять, вишивають. Рубаєш дерево і це маєш робити гарно – зрізати попри землю, зібрати кору, зробити чисто. Це важливо».

Тихо проситси до слова

теплий сніг.

Карпатский сніг.

В узголов’ю Єворова

смушком киптаревим ліг.

Тут єму найчєсна воля:

хоч – влєгайси,

хоч – іди.

Сам Господь посеред поля

видпечєтує сліди.

На усіх й Господне віно –

первовічности краса.

Кожда хата

окомінкомом

нагріває небеса.