“Якщо пост набере 200 лайків, покажу набагато епічніші фото Амазонки Солотвинської”, – обіцяє франківець.
Найгірший зі сортів реклами – це коли вона мімікрує під чиюсь особисту і щиру емоцію. Реклама ж, яка ні під що не маскується, жодного роздратування не викликає, пише Андрухович.
“В ідеальному світі, в якому мер Франківська відрізняє свої смаки та погляди від обов’язків та повноважень, цю петицію ніколи не було б написано. Не сталось би прецеденту, який вимагав би реакції”, – пише Остап Українець.
В одній чудесній дитячій книжечці, недавно виданій в Україні, найцікавішими для дорослих роздумів є екзистенційний рівень драми описаної ситуації і спосіб щасливого вирішення проблеми, яка стала вирішальною загрозою, пише Прохасько.
Щось останнім часом сталося з публічними оптимістами. Чи то їхній оптимізм кудись випарувався, чи то побачили вони зловісні відблиски на пляшках з віскі та пророчі написи на колорадських жуках. Невідомо. Зате примножилися розмови про темряву божевілля, що наповзає на Україну.
«Когути» при цьому виявили себе зваженими і дуже легкими. Тоді вони зреагували. Так, як звикли реагувати за всіх режимів і при всіх владах. Вийшло ще смішніше. Тоді вони заверещали про «цінності», – пише Єшкілєв.
“І тут, мабуть, варто відкрити страшну таємницю. Відповідь на питання – «Як розрізнити мистецтво і немистецтво» – насправді існує”, – пише Українець.
Якщо вірити очевидцям, то вночі на 15 червня, на Helicopter Stage при Палаці Потоцьких, гості фестивалю «Porto Franko» могли…
На психічний комфорт у розширеному середовищі стало важче впливати. Все любе зникає, щось прийнятне оновлюється. Борючись за щось, воюєш проти когось.
“PORTO FRANKO – це вільний порт актуального мистецтва, який надає артистам з усього світу свободу висловлювання, а публіці – свободу сприйняття / прийняття / участі / занурення”, – написав арт-директор фесту.
Бо, я так скажу, навіть Вацлав Гавел, про якого ми тихо мріємо, обурював чехів деякими своїми кроками. Зокрема тим, що незабаром по смерті своєї дружини, улюблениці всіх чехів, одружився вдруге, пише Юрій Винничук у своїй колонці.
“Біда в тому, що коли гарно пошукати та пошкребти навколо себе, то до цих багатокаліберних людей, із котрими порядний галичанин ніц не може мати, доведеться відносити взагалі всіх, крім самих себе. Цей прикрий факт постійно нагадує про себе”, – пише Українець.
Одного разу такий собі Малінер з Любліна, молодий на той час польський поет, прислав мені свій вірш, де були й такі рядки:
«Сім фіналів Чемпіонату Світу з Футболу це двадцять вісім років мого життя!»
У чоловікові, який мене виховував – крім усього іншого, – мені дуже подобалося його татуювання. Маленька синя стрілочка на плечі. Елегантно, лапідарно і всеохопно тому, що було функціональним.
Там, де суспільство історично втратило свої вищі касти, квітне такий собі «культ простоти».