Дрімле в мені щось ірраціональне, якийсь темний потяг до руїн і полишених домів, до ветхих деревляних сходів і скрипучих дверей, до потрісканої штукатурки і запаху вологи й плісняви в коридорах, до надщерблених кахлів і темних вікон, у яких уже бозна-відколи не світиться.
Я декадент? Се новина для мене. Але знову ж таки, десь на підсвідомому рівні естетика занепаду промовляє до мене, зачіпає мене, пише Андрій Любка у своїй черговій колонці на порталі “Збруч”.
Одне з найкрасивіших бачених мною місць – розвалена синагога в румунській Констанці. Даху давно нема, але лишилися стіни й де-не-де вікна з вітражами. Скло у тих мозаїчних шибках – жовте, синє, зелене й червоне. А в самій синагозі буйно розрослися бур’яни, кущі й дикі квіти. Виглядає все це приголомшливо, ніби природа б’ється з архітектурою. Трава проростає на стінах, пагони пробивають собі шлях до сонця. І неймовірно личать кольору мурів та вітражів. Почуваєшся всередині цих руїн так, ніби перебуваєш в акваріумі без води. Навколо тебе – великий світ, а ти сам у капсулі світу інакшого, наче на Ноєвому ковчезі.
Якщо ж подумати логічно, то я цілком за реставрацію, ремонти й обновлення. Наші міста давно потребують дбайливої руки. Якщо їх ретельно відреставрувати, то й наше життя виглядатиме не таким убогим. Можливо, приїдуть туристи, будуть галаманити й фотографуватися. Привезуть гроші. Буде поступ.
Читайте: Андрій Любка: Шукаємо мігрантів в Україну
Словник каже, що реставрація – це «відновлення в первісному вигляді творів мистецтва, будівель і т. ін.». Але підсвідомо я відчуваю, що разом із реставрацією відбувається й підміна. Не можна відновити первісний вигляд – насправді створюється щось нове, щось, що віддалено нагадує первісний стан, але ним аж ніяк не є.
Бо кожна реставрація, замість наблизити, перевідкрити нам красу старого, віддаляє нас від цієї краси. Чомусь так складається – і не лише в нас, а й у розвиненіших країнах також – що з реставраціями неминуче щось губиться, зникає. Відтінок фасаду, ліпнина на фронтонах, реалістичність атлантів і каріатид. Як кажуть поляки, сo się polepszy – to się popieprzy. Відремонтовані старі кам’яниці такі гарні – і водночас такі ніякі.
Хочеться реставрацій, щоб історичні будівлі в наших містах виглядали доглянуто й маєстатично, щоб не обвалювалися балкони й не протікали дахи. Але скрізь такі реновації тягнуть за собою і втрати – десь замінять старі двері з орнаментом, десь викинуть у смітник автентичну плитку з долівки, ще деінде черепицю замінять на металочерепицю, комусь ліньки відновлювати пілястри й лізени, тому їх просто збивають, і майже всюди немає майстрів, спроможних якісно відтворити картуші й маскарони.
Читайте Андрій Любка: Сенцов не герой
Потерпають не лише будівлі, страждають також і вулиці. Ремонт часто тягне за собою заміну старої бруківки на нову, замість добротних тесаних кам’яних бордюрів встановлюють чортзна-що, не кажучи вже про те, що особливо вумні ще й заливають бруковані вулиці асфальтом.
Але не ліпнина, фігури на фасадах чи ковані бильця перил є найбільшими втратами. Найболючіша згуба – настрій, дух, genius loci. Відреставровані будівлі стають бездушними, як манекени. Разом із ознаками їхньої старості вивітрюється й есенція їхньої історії.
Читайте: Андрій Любка: Феномен маршрутки
Зальцбурґ прекрасний і пишний, все там вилизане й ідеально відреставроване, але в такому місті відвідувача не полишає думка, що він знаходиться в чомусь стерильному й штучному. Відреставровані міста наче перебувають у чистилищі, де з них змили гріхи й благі вчинки, а значить – саму їхню сутність.
Хочеться, щоб старі будинки відреставрували.
Але я – ірраціонально – люблю нереставровані.
